Сімона ВіларЩаслива суперниця
Розділ 1Едгар
Травень 1134 року.
Я знову повертався зі Святої Землі, куди відбув у справах Ордену півтора року тому. І нині у мене перед очима ще стояли курні смерчі на шляхах до Назарета, жовті пагорби Єрусалима, вервечки верблюдів і сутички з грабіжницькими загонами атабега Зенги Кровожера. І коли впертому ж нормандському порту мені повідомили, що я повинен поспішити в Ле Ман для складання чергової, вже третьої за рахунком, присяги спадкоємиці престолу Матильді, доньці короля Генріха І, я насилу зміг зрозуміти, про що йдеться. Але, схоже, король вагався, якщо жадав від своєї знаті нових і нових клятв і запевнень у вірності.
Я не належав до тих, хто хотів бачити на престолі жінку. І таких, як я, було чимало, але всі розмови про це велися півголосом. Генріх Боклерк не терпів непокори й жорстоко розправлявся з неслухняними. На додачу Матильда і її чоловік Жоффруа привезли в Ле Ман онука короля, маленького Генрі Анжу, й Генріх був у захваті від нього. Це був його нащадок, справжній принц, і старого короля розчулював самовдоволений та владний вираз на писочку маленького Генрі.
Мені ж іще належало звикати до всього цього. Адже шість місяців тому я, по суті, майже втік з Англіїутік, щоб уникнути зустрічей із моєю дружиною, бо побоювався, що вбю її. Справи Ордену послужили лише приводом для відїзду. Але час лікує, і зараз я вже міг не тільки думати, але й говорити про те, що трапилося тоді в замку Гронвуд. І все-таки я був задоволений, що ніхто з вельмож, які зїхалися в Ле Ман, не торкнувся в бесідах тих подій і не взявся висловлювати запізніле співчуття. Крім того, я поцінував те, що король надіслав запрошення мені, але не викликав до двору в Ле Ман і Бертраду. Хоча я й розумів, що не вдасться уникнути розмови з царственним тестем про мої сімейні справи.
Але поки що всіх цікавило інше. Попри пишність церемонії присяги, було помічено, що колишньої згоди між анжуйською парою та королем Генріхом більше нема. За кожним рогом, біля кожного каміна, в кожній віконній ніші шепотілися, що мало не відразу після церемонії відбулася найсильніша сварка між королем, його дочкою і зятем. Матильда й Жоффруа заявили, що передача спадкоємних прав на пергаменті й присяги знаті їх більше не вдовольняють і вони чекають вагоміших гарантій. Однією з таких повинна стати передача під їхню владу деяких земель королівства, що фактично призвело б до роздрібнення областей і зменшення власної влади короля. Генріх Боклерк нізащо не погодився б на це.
Саме тому під час вечірнього бенкету посмішки на обличчях короля, Матильди й Жоффруа здавалися натягнутими, а в повітрі, не те що на торішньому зїзду знаті, відчувалася напруга. От де Бертрада і почувалася б як риба у воді. Атмосфера інтриг, лихослівя та невірних клятв жінці, яку більшість не бажала бачити на троні, була для неї живлющою.
Чи розумів король, що присяга, дана під примусом, нічого не значить? Він не був дурнем, але настільки палко бажав, щоб рід Вільгельма Завойовника залишився на троні, що не хотів вірити очевидному. А коли государ діє таким чином, це може призвести до непоправних наслідків.
Але все-таки Генріх не був такий наївнийвін шукав рішення, прийнятного для всіх. Я зрозумів це, коли він зненацька запросив мене сісти ближче до нього й почав випитувати, яке зараз становище в Ордені й чи зможуть тамплієри в надзвичайних обставинах надати йому військову допомогу. І додав: якщо йому вдасться заручитися підтримкою тамплієрів на континенті, він, зі свого боку, надасть їм такі повноваження та пільги в Англії, яких не давав ще жоден государ.
Я розумів, до чого він хилить. Подібна пропозиція могла б зацікавити кожного з командорів Ордену, але тільки не великого магістра Гуго де Паєна. Тому я обережно нагадав, що тамплієри насамперед служать Господу й уникають мирських справ, їхня метавсіма силами й засобами зміцнювати Єрусалимське королівство.
Генріх слухав уважно, хоча гамір, який стояв у залі, раз у раз відволікав нас. Нарешті вести бесіду стало неможливоі король окинув столи суворим поглядом. Виявилося, що між Стефаном і Робертом Глочестером знову спалахнула сварка.
Глочестер люто кидав у обличчя графові Мортену:
Ти нікчемний дурень, і твоє місце серед жіноцтва на жіночій половині! Може, хоч там Мод втовкмачить у твою тупу голову якусь подобу здорового глузду!
У мене, отже, є надія, зате вже ти щодо цього безнадійний, скільки б не ляскав своєю людожерською щелепою! огризався Стефан.
Королева Аделіза, яка до цього стояла в ніші вікна, розмовляючи з сером Вільямом дОбіньї, поквапилася до чоловіка.
Государю, варто негайно припинити це. Примиріть їх!
Король зітхнув і підняв руку, закликаючи до тиші.
Думаю, Стефане, вам час повертатися в Англію.
У графа Мортена здригнулися губи. Сказане недвозначно означало, що його виганяють. Але король продовжував, і зміст його слів змінювався на протилежний: Стефанові пропонувалося почати підготовку великої королівської ради в Лондоні, котру йому ж і доведеться провести, раз самого короля справи затримують на континенті.
Стефан просяяв, а Глочестер, похмуріший за хмару, подався туди, де сиділи Матильда й Жоффруа, і заговорив з ними, демонстративно стоячи спиною до короля.
Наступного дня король знову запросив мене у свої особисті покої. Він прийняв мене у вільному домашньому вбранні, втопаючи в обкладеному подушками кріслі. На стіні за його спиною я зі здриганням виявив колись витканий Бертрадою гобелен «Танець смерті» і постарався відвести погляд, зосередив увагу на вінценосці.
Його величність мало змінився за ці роки: те саме обличчя аскета, той самий пронизливий погляд. Лише сивини у волоссі побільшало й шкіра придбала нездоровий жовтуватий відтінок. Лікарі не радили Генріхові вживати гостру їжу, а серед привезених мною підношень Ордену було кілька зіль, що поліпшують травлення й попереджають розлиття жовчі.
Як я й очікував, король знову повернувся до розмови про тамплієрів. І зрозуміло, це делікатне питання він зволив обговорювати з зятем, а не з орденськими чинами, які досить далеко стоять від двору і його проблем. Я знав, чого він домагається, і стояв на своємуОрден Храму не втручатиметься в політику, як не втручався й досі. Але якщо його величність побажає звернутися з проханням про надання кредиту, орден завжди охоче піде назустріч. Генріх промовчав. Він і без того був винен ордену достатньо й не бачив причин для того, щоб надягати на себе нове боргове ярмо.
Король змінив тему й схвально відгукнувся про намісників, призначених мною управляти графством під час моєї відсутності. У Норфолку все спокійно, на огляд ополчення на початку травня прибула потрібна кількість лицарів, а податки в скарбницю надходять справно та вчасно. Так король віддавав належне своїй дочці Бертраді, котру я разом із двома єпископами та шерифом Робом де Чені поставив на чолі ради Норфолка. Я мимоволі скосив око на гобелензгадав, як відбувалося це призначення. У той час я був не в змозі навіть бачити Бертраду, але не можна було не зважати на її звязки зі знаттю, вплив, знання законів і становище. Схоже, Бертрада виправдала надану їй довіру. Що ж, вона завжди любила повелівати, влада була її пунктиком. Мабуть, їй непогано жилося за моєї відсутності. Як, втім, і мені без неї.
Король перехопив мій погляд на «Танець смерті».
Сере Едгаре, як надалі складуться ваші стосунки з Бертрадою?
Як і належить. Ми повінчані перед вівтарем і мусимо до кінця днів жити під одним дахом.
Дай-то Боже. Але це нещастя з вашим сином Напевне, воно накладе відбиток на ваш шлюб
У його голосі звучало співчуття.
Я міг бути влещений. По пальцях можна було перелічити людей, із якими король говорив настільки проникливо. І він погодився з тим, що я був просто зобовязаний провести дізнання в справі про загибель мого сина. Сам Генріх також мав позашлюбних дітей і любив їх. Бертрада входила до їх числа. Тому він і попросив мене викласти події того дня, якщо, звичайно, спогади не заподіють мені болю.
Час і мандрівки вселили в мою душу щось новеспоглядальний спокій. Саме він і дозволив мені спокійно повідати про те, що трапилося.