Дорогою Саймон розважав мене своєю балаканиною, а часом починав і повчати в любовних справах, що, як не дивно, сходили йому з рук. Шалапутний і щиросердний, він був водночас проникливий і мав гостре око. І те, що діялося зі мною, було для нього відкритою книгою.
Мілорде, якось зауважив він. У вас очі, як у дівчини. Вони нічого не приховують.
Однак у Різингу Саймон миттю перемінився. Тут, серед гамору та метушні будівництва, за версту було видно, що ця людинасправжній майстер, якому нема рівних у Англії.
Цікаво було спостерігати, як лорд Вільям дОбіньї ходить за моїм муляром і ловить на льоту кожне його слово, немов сам пішов у підмайстри до Саймона. О, Різинг для цього рано посивілого, але літами ще не старого лорда значив дуже багато, і з цією цитаделлю він повязував неабиякі плани. Замок ні в чому не повинен був поступатися Гронвуду, й коли він буде закінчений, лорд неодмінно запросить сюди короля Генріхаа з ним прибуде і її величність королева Аделіза Хрест Божийчули б ви, як він вимовляв це імя! Тоді-то я й пригадав, що під час мого перебування в Ле Ман до моїх вух доходила балаканина про те, що лорд Вільям робить королеві особливі знаки уваги.
О, якби ви знали, сере, захоплювався дОбіньї, коли часом ми вирушали порибалити в море й нас міг чути тільки ранковий бриз, якби ви знали, яка це незвичайна й піднесена душа! Небо не дарувало їй щастя материнства, однак вона сама може зробити щасливим будь-якого чоловіка. На жаль, король сліпий і глухий до її чеснот, однак шляхи Господні несповідимі, наш государ далеко не молодий І хто знає, може, я й дочекаюся моєї ніжної Аделізи.
Я мовчав, хоч і співчував дОбіньї. І він також зрозумів це, тож одного разу зауважив:
Я повинен просити у вас пробачення за те, що звіряюся в своїх почуттях. Але ваші очі Вони говорять про те, що ви, як ніхто інший, здатні зрозуміти будь-який порух душі.
Схоже, з моїми очима й справді було щось не те. А дОбіньї виявився досить чуйним і кмітливим, щоб здогадатися, в чому справа. У всякому разі, він перестав дошкуляти мені сватанням небожа, а його самого відіслав кудись із дорученням.
Сер Вільям, з якого боку не глянь, був доброю людиною, і мені непогано жилося в його Різингу, однак я мав ще одну невідкладну справу. Серед моєї поклажі дбайливо зберігався згорток переливчастого сірого атласу, котрий я мав намір піднести Гіті Вейк дорогою назад у Гронвуд. Однак я відкладав відїзд зо дня на день, тому що більше за смерть боявся тієї розмови про заміжжя, котра ставала неминучоюякщо я й справді хочу щастя для Гіти.
У день Святих Петра й Павла я відстояв у каплиці Різинга ранню месу, осідлав Набіга, відмовився від супроводу, й помчав уздовж піщаних дюн узбережжя туди, де темніли ліси. Стара стежка вела звідтіля в манори Гіти Вейк.
У цих давніх лісах можна було зустріти дуби, які ще памятали суворе правління датців. Це були справжні велети, овіяні легендами, й часом на гіллі того або іншого розлогого дуба виднілися немудрі приношення місцевих жителівкольорові стрічки, жмутки вовни, обрізки міді. Однак я майже не дивився обіч себе, мимохіть скеровуючи Набіга та вже вкотре обмірковуючи майбутню розмову з Гітою. Я мав намір не тільки надати їй можливість самій вирішити свою долю, але й подбати про Мілдред, тому що не бажав, аби моя дочка, коли виросте, залишилася без посагу.
Несподівано мені довелося рвонути поводи. Набіг звернув на бічну стежку та виявився просто серед череди щетинястих місцевих свиней, яких гнали пастухи. Свині здійняли вереск, а Набіг мало не став дибки, тож мені довелося пововтузитися, щоб стримати його. Коні не зносять свиней, і скільки я не старався, мій норовливий красень припадав на задні ноги та брикався, поки чорні худі тварини з вереском розбігалися. Нарешті я вгамував Набіга, пастухи, відігнали свиней і наблизилися, вклоняючись і вітаючи мене.
Божого вам благовоління, ерле Едгаре! Давненько вас не було видно в наших краях. Але тепер ви, мабуть, усе-таки вирішили навідати свою Фею Туману.
Вони зверталися до мене, як до старого знайомого, в їхніх голосах чулася щиросердна цікавість. В уявленні простолюду все це було природноя мусив відвідувати жінку, від якої мав дитину.
Я їду в Тауер Вейк.
Певна річ. Тільки міледі там немає.
Де ж вона?
Звісно дена ріллі. Нині ледь не всі околишні жителі зібралися коло Білих верхів святкувати Лугнас.
Я подякував пастухам і повернув Набіга. Це ж требая геть-чисто забув про цей старий звичай. Адже якщо в храмах цього дня відзначають день святих апостолів Петра й Павла, то селяни за стародавнім звичаєм справляють свято врожаю, памятаючи ті часи, коли поклонялися поганському богові родючості Лугу.
Тепер я подався туди, де лежали орні угіддя Гіти.
Ще звіддаля почув веселий гомін, а ледь виїхав із лісу, виявився в юрбі ошатних веселих людей. Пласка височина, що слугувала за межу відразу кількох земельних володінь, була заповнена селянами. Грали волинки й ріжки, пахло смаженим мясом і свіжоспеченим хлібом. Звідусіль долинали сміх, спів, веселі вигуки.
Я спішився, й мене відразу оточили.
Ото гарно! Сам ерл Едгар прибув ушанувати Лугнаса!
Та він, мабуть, до пані приїхав!
Це мовила приємна з вигляду молода жінка із золотавими пасмами, що вибилися з-під повязки. Її обличчя здалося мені знайомим, і я звернувся до неї:
Міледі тут?
А де ж їй бути такого дня? Вонагосподиня, її місце там, де кінчається й починається коло робіт на землі. Ходімо, мілорде, я проведу вас.
І вона повела мене крізь юрбу. Причепурені люди жували традиційні коржі, які нашвидку готують із борошна нового врожаю. Мою провідницю, здається звали Ейвотою, підхопила з однієї скатертини такого коржа й простягла мені з лукавою посмішкою. І тут я пригадав, як одного разу зустрів цю гарну селянку в фенах і ми цілувалися під вербами, поки вона, сміючись, не вислизнула від мене. На той час я ще не був графом і не знав про існування Гіти.
Біля підніжжя Білих верхів танцювала молодьто сплітаючись у коло, то розбиваючись на пари. Це було яскраве й жваве видовище, й раптом серед танцюристів я побачив Гіту, що кружляла з маленькою дівчинкою на руках.
Ейвота й далі щось говорила, але я вже нічого не чувперетворився на зір. На Гіті було легке світле вбрання з саксонською вишивкою. Голова її не була покрита, й волосся, заплетене обручем від скроні до скроні, ззаду вільно спадало до пояса сріблястою, сяючою на сонці масою. Я не міг відірвати погляду й від дівчинки, своєї дочки. На її голівці косо сидів вінок із польових квітів, а кучері були іншого, ніж у матерізолотавоговідтінку. Малеча сміялася, й мені здавалось, що серед загального гамору до мене долинає її дзвінкий голосок.
Здається, я дещо пропустив у цьому житті. Зрозуміло, думати про те, що в мене є Мілдред, було приємно, але чоловік тільки тоді відчуває себе батьком, коли дитина росте біля його колін.
Цієї миті музика вмовкла й весела юрба рушила до розкладеного на скатертинах частування. До Гіти наблизився чоловік, у якому я з зачаєними ревнощами впізнав Ральфа. Молодий лицар був без верхнього камзола, в самій просторій камизі, підперезаній вишитим поясом. Але й у цьому простому вбранні він тримався зі справжньою гідністю. На жаль, я мусив визнати, що, стоячи поруч, вони мали вигляд гарної пари.
Стало якось незатишно, але мене вже оточили люди, галасливо вітаючи та простягаючи чаші з кисляком і запашним йоселем. А наступної миті я побачив, що Гіта передає дочку Ральфові та йде в мій бік, і обличчя в неї схвильоване й зблідле. Я згадав, із яким самовладанням вона поводилася на Гронвудському ярмарку, й навіть зачудувався.
І так уже вийшло, що коли Гіта виявилася поруч, навколо нас, немов чарами утворився вільний простірлюди розійшлися хто куди, й ми залишилися самі.
Я не чекала на вас, мілорде Едгар.
Чого ж? Адже ти сама запросила мене.
Не чекала так швидко.
Швидко? Для мене цей час тягся нескінченно довго.
Щось майнуло в її очах, і вона зітхнула. А в мені раптом ожила надія, що я помилявся, коли вирішив, що красуня Гіта охолола до мене. Боже правийякщо жінка нічого не відчуває до чоловіка, то й не буде така знічена в його присутності.