Запнули газетною скатеркою стоси книжок, на інших посідали самі. Випили, закусили, поговорили про те і се…
— То що, Бог на поміч?.. — порушив було запалу мовчанку електрик.
Але до праці ніхто не поривався, навіть Варка Степанівна..
Надворі була весна…
— А що з оцим робити? — несміливо вказала поглядом на книжки роздавальниця.
От і дійшли найважливішого: а книжки?
Який до біса ремонт, коли квартира захаращена книжками!
Як клеїти фінські шпалери, яким побитом стелити паркет, коли на перешкоді завали книг! Як же так сталося, громадяни! Обійшли увагою книги! Навіть завбачлива Матуся…
А що Варка Степанівна скаже?
— Спалити! — по-начальницьки рубанула владна жінка.
На якусь мить знітилися.
— Через оту фантастику людина з глузду з’їхала! — запально пояснила Варка Степанівна. — Спалити!
— Може, на макулатуру здати? — несміливо підказали розсудливі кримінальники. — Якось не теє…
— На макулатуру? Там же дітлахи вештаються! Порозтягують оцю заразу. Не приведи, Господи, ще хтось збожеволіє! — не вгавала Варка Степанівна.
Кримінальники заперечувати не наважилися — вони люди підневільні. «А книжок, мабуть, тисяч на п’ять…», — подумав один злочинець. «Помнож на десять…», — зателепатував йому сусід.
Двоє українців і один єврей утрималися від міркувань. Краще мовчати, хай йому грець, можуть не дати дозволу на виїзд. Електрика ж несподівана корекція суботника дещо потішила — зрештою, палити книжки — то хоч якась розвага.
Двоє українців і один єврей розчинили вікно.
Варка Степанівна подала приклад: перша пачка книжок із свистом полетіла на вулицю.
— Гей, громадяни! — долинуло знизу жартівливе. — Такички і вбити ж можна!
Це повернулися з Одеси старший лейтенант міліції разом з медсестрою.
— Що чинимо, громадяни? — поцікавився лейтенант, увійшовши з медсестрою до квартири. Обоє були в гарному настрої.
— Книжки палимо, — гордо відповів Володя-електрик, потрясаючи вогнегасник й дослухаючись його нутра.
— Отаке! — проказав старший лейтенант і закурив. — А що господар на це скаже, коли повернеться?
— А ми йому скажемо, що прилітали пришельці, перетягли книжки на свою тарілку, та тільки їх і бачили! — зметикувала Варка Степанівна.
У вікно випурхнула друга пачка книжок.
— Він повірить, — погодився старший лейтенант, розгортаючи підняту на підлозі книжку. — А це що за писанина? Хто з вас на фантастиці розуміється?
— То «Заповідник гобеленів» Кліфорда Саймака, — пояснив один з кримінальників. — Коли я директорував у вагоні-ресторані — Тархунов моє прізвище — мені іноді приносили дефіцитні книжки. Кліфорд Саймак тоді високо цінувався.
— Що ж візьму синові. Можливо й сам прочитаю, — вирішив старший лейтенант.
Варка Степанівна жбурнула у віконну пройму третій оберемок..
— А чи не можна і нам узяти до зони дещицю? — ґречно запитав другий кримінальник. — Там фантастики дуже бракує.
— Фантастика — в зоні! — патетично виголосив старший лейтенант.
— Беріть! Скільки подужаєте! — великодушно дозволила Варка Степанівна.
Кримінальники відразу заходилися відбирати для зони книжки.
— І ви беріть, — звернулася Варка Степанівна до українців і єврея.
— Нам не треба, ми скоро поїдемо.
— Як хочете.
А книжки все летіли й летіли…
— Хто знає, це що таке? Три полиці у білих обкладинках…
— Де? — перепитав колишній директор вагону-ресторану. — Це наукова фантастика видавництва «Молода гвардія». Гидота несусвітенна.
— Хіба? І все гидота?
— Усе.
— У полум’я!
Три полиці книжок з білими обкладинками теж полетіли до смітника.
— А оцю книжку віддайте мені! — хтиво зойкнула медсестра. — «Важко бути богом». Дуже хороша книжка! Братами Стругацькими я захоплювалася ще з малих літ… Ой! Та тут ще й «Населений острів» й «Пікнік на узбіччі»…
Отак були врятовані від вогню брати Стругацькі…
Знизу Таїсія і Анюта повідомляли:
— Бензин принесли!
— Кидайте повільніше, не встигаємо підтягувати!
— А ось і «Доба Бика» Івана Єфремова, — поважно відрекомендував томик колишній директор вагон-ресторану. — «Доба Бика» зазнала утисків в застійний період, бо під виглядом утопії викривала недоліки нашого суспільства. Цього у вогнище не треба. Краще візьмемо до зони.
— Цікаво… Я теж хочу прочитати, — поспішно озвався старший лейтенант.
— Тримайте, їх тут два примірники.
— А чи не бажаєте сто краплинок? — улесливо запропонував Володя-електрик старшому лейтенанту. — Суботник все ж…
— Не відмовлюся.
Випили, і Володя-електрик потягнув старшого лейтенанта на кухню обсмоктати найулюбленіші чоловічі теми.
А книжки все гупали й гупали за вікном…
Внизу, біля смітника вивершилася така собі напівпіраміда Хеопса.
— Про кухню ж забули! — схаменулася Варка Степанівна.
А на кухні книжок!
Старшого лейтенанта і Володю вигнали пащекувати до передпокою.
А у передпокої книжок!
— Боже збав, для чого йому стільки!
— Всі не забирайте, трохи залиште, — попросили двоє українців і один єврей.
— Навіщо? Ви ж їдете?
— Розпотрошимо їх і під шпалери навзамін газет наклеїмо.
— Цілком правильно! І журнали теж із фантастикою…
— Під шпалери часописи!
— Варко Степанівно, не викидайте Герберта Уеллса — ми його до зони візьмемо. І Олександра Бєляєва зібрання давайте сюди!