Марина та Сергій Дяченки
Цифровий, або Brevis est
Розділ перший
Історія міністра
– Асамблея в п’ятницю. Буде голосування. Вони проведуть Темного Блазня, це вже точно. Все проплачено.
– Ким?
– Нема інфи. Проти тебе хтось серйозно грає вже кілька місяців. Ти помітив?
– Так, атож.
– Конкретно проти тебе. Блазень не протримається довго, його виводять тільки для того, щоб він тебе скинув.
– Думаєш, вигорить?
Пальці бігали по розбитій клавіатурі, іноді промахуючись, однак щоразу встигаючи виправитися перш, ніж натиснути «Enter».
– Це буде так. Голосують за Блазня, він приводить свою команду й вибиває для них право голосу. Потім пропонує новий закон про Кабінет міністрів. Проводить його. Реалізує. І ти злітаєш.
– Легко думкою ширяти…
– Я попередив.
– Побачимось. Бай-бай.
– Бай, Міністре.
Він кілька секунд сидів, відкинувшись на спинку старого офісного крісла. Потім висунув шухляду, вийняв білу замшеву серветку й обережно, наче розбитий рот, протер вікно монітора. Кепські справи. Наближається буря. У такі хвилини він розумів, заради чого живе.
Знову взявся за мишку: настала пора змінити багату червону мантію на непомітну сіру. Секунда – і сивуватий, горбоносий, прямий мов дошка чоловік у мантії кольору попелу вийшов на криту галерею, де ледь чутно жебоніли фонтани. Повагом, слухаючи лопотіння води та свої кроки, пройшов у західне крило палацу. Влаштувався в холодку під різьбленим навісом, вибрав у списку ім’я нового співрозмовника.
– Привіт, Чебурашко. Є новини?
– Квіні зустрінеться з тобою.
– Приємно чути. Що вона хоче?
– Місце радника для свого нового.
– Усе?
– І Міністерство транспорту для себе.
– Вона здуріла?!
– Це її умова.
Пальці застукотіли по столу коло нижнього краю клавіатури.
– Скажи, що я згодний.
– П’ятниця, двадцять друга нуль-нуль. Таверна «Золотий гусак».
– Дякую. Я віддячу. До зв’язку.
– До зв’язку, Міністре.
Його співрозмовник розтав у повітрі – чи то вийшов з гри, чи скористався порталом. Чебурашка, вічний посередник; дорого бере за свої послуги, проте досі нікого ще не «кинув». Репутація – єдине, що він має… та ще, може, віяло зв’язків і кілька жирних банківських рахунків.
Він посміхнувся. П’ятниця, двадцять друга нуль-нуль. Перед самою Асамблеєю. Маленька Квіні вступить у гру на боці фаворита, отже, до п’ятниці треба завагітніти перемогою. Тоді вона мене підтримає.
Він мигцем глянув на годинник. Знову перемкнув вікна. Щоденне підписання указів; полова, марнота, буденщина, а це…
Він протер очі. Ні, не привиділося. Серед купи щоденного сміття сховано бомбу – оцей указ про податки з великих землевласників… На що сподівався Канцлер – що Міністр підмахне, не дивлячись? Ні, це теж елемент чиєїсь інтриги, фрагмент захованого смертоносного механізму; у жодному разі не можна підписувати це до Асамблеї. Але як пояснити затримку, як вишукано, хай йому чорт, пояснити затримку?!
Крізь ґрати готичного вікна пробивалося сонячне проміння. Надворі, в королівському парку, співали птахи. Він відхилився на спинку крісла: щось починало укладатися, потихеньку збігатися, потроху прояснюватися. Не можна спішити, не можна втрачати думку: голосування у п’ятницю… Зустріч з Квіні… Податки з великих землевласників… Якщо спробувати… Може вийти цікава комбінація…
– Арсене! Зніми, нарешті, навушники!
Він кліпнув. Схема, вже майже склавшись, вислизнула піском крізь пальці.
– Арсене, я до тебе двадцятий раз звертаюся! Ти що, оглух?!
– Ні.
Перед очима плавали кольорові плями. Він з силою потер лице; мати стояла в дверях, зчепивши на грудях пальці, – жест, що означав роздратування і водночас непевність.
– Кличу тебе, кличу! А ти, наче зомбі, втупився в монітор і не реагуєш!
– Пробач, я не чув.
– Викину коли-небудь цей проклятий комп’ютер… Іди вечеряти!
– Я вже їв.
– Уроки зробив?
– Так.
– Перестань зазирати в монітор! Іди хоч чаю з нами випий, батько тебе тиждень не бачив.
– Ма… У мене дуже мало часу.
– З батьками за столом п’ять хвилин посидіти – немає часу?
Він завагався.
– П’ять хвилин.
– Дякую, – сухо сказала мати.
* * *
Проти нього справді грали, грали серйозно. Його агентів виціджували, вистежували, розколювали й перекупляли. Будь-яка комбінація, навіть найтаємніша, в останню мить опинялася під загрозою. А тепер ще Блазень – особа й насправді темна, як його нік. Блазень з’явився нізвідки з колосальною грошвою. Сам Блазень – фігура нікчемна, але хто стоїть за ним? Чиє замовлення? Занадто багато тих, хто хоче усунути Міністра. Швидка кар’єра привертає увагу… Його попереджали.
На кухні затишно світилася лампа, й кружляв медовий вир у коричневій чашці чаю. Батько добирав слова, це було помітно по крихітних зморшках на переніссі. Він почувався винним: часу на сина в нього як не було, так і немає, а відчуження росте. А ще ж не забулися чудові дні, коли Арсен був маленький, коли вони щосуботи ходили в зоопарк, а щонеділі – в гості, або запрошували гостей до себе…
– Синку, ти чого такий млявий? – батько вирішив почати розмову, однак не знайшов правильних слів.
– Утомився.
– Хочеш, у неділю в кіно сходимо?
– Ні, дякую. Я вдома відпочину.
– Навіть не питаєш, який фільм?
Він знизав плечима:
– Я не люблю кіно.
– А що ти любиш, крім свого комп’ютера? – тихо й гірко втрутилася мати. – Книжки? Коли ти востаннє розгортав…
– Ма, ну чого ти знову. Я дуже перевантажений.
– Чим це?
– Усім.
Мати сумно похитала головою. Сама вона в Арсеновому віці читала запоєм, і батьки силоміць відривали її від книг… Так, авжеж.
– Я у твоєму віці читала запоєм, мене батьки силоміць…
Її передбачуваність його засмутила. Тому він дозволив собі невеличку нетактовність:
– Часи змінилися, мамо. Подивись: ти ж тепер сама нічого не читаєш, крім блоґів.
Вона спалахнула.
Арсен знав – щойно всі підуть з кухні, вона одразу витягне з сумки ноутбук, під’єднається до Інтернету й порине у свій Живий журнал. А батько, щойно побачить, що Арсен і мати зайняті, – піде до себе й увімкне телевізор. Вони обоє відчувають, що роблять щось не те; обоє виросли в нормальних родинах, де були й сімейні вечори, й книжки, й гості, й походи в ліс чи на пікнік. Проте мамі значно цікавіше, що сталося з її френдами за день, а батько, мов на голці, сидить на потоці новин з телевізора, від глобальних до містечкових. Чи світова криза, чи п’яний збив машиною дитину – це інформація, це треба знати, це розбурхує.
У нашій родині, подумав зі смутком Арсен, тільки я роблю корисну справу. Тільки я роблю те, що люблю, і за це одержую гроші.
Він допив чай і встав.
– Дякую.
– На здоров’я.
– Я піду. На добраніч.
* * *
– Привіт, Канцлере.
– Не спиш, Міністре? Чи у вас уже ранок?
– Хочеш підловити?
– На фіга ти мені здався?
– Хто його зна… На тебе виходила Квіні?
Розмова на секунду зупинилася. Завмерли рядки на екрані. Співрозмовник міркував трохи довше, ніж це звичайно буває при невимушеній розмові.
– Про що ти, Міністре?
– Землевласники з’їдять тебе з тельбухами, Канцлере. Про такий дріб’язок, як я, і мови нема.
– Що ти хочеш?
– Є схема…
Удома давно всі спали. Годинник показував третю. Потираючи червоні очі, він сидів за монітором, поки прямо під носом не виявились раптом клавіші «J» та «K».
Тоді він вийшов з мережі й ліг. Йому снилися темні заплутані коридори й чужі очі в прорізі червоного каптура.
Потім він вирубався зовсім, щоб о сьомій ранку підскочити від вереску будильника.
* * *
Вони вийшли з дому одночасно – батько, мати й Арсен.
Батько сів у чорний «Фольксваґен», мати в сіру «Тойоту». Арсен спустився в метро; дуже зручно: школа всього за одну станцію. Ніяких пробок. Ніяких пересадок. Десять хвилин шаленої штовханини – і ти на місці.
Як завжди вранці, він майже нічого не тямив. Зупинився коло автомата з гарячими напоями, взяв собі подвійну каву. П’ятниця – післязавтра, часу немає, але шестерні вже склалися, як треба. Ще трошечки, змазати зубчики, підштовхнути мізинцем – і механізм запрацює, запрацює…