Заважали цікаві. З кожним днем їх все більше й більше юрмилося біля Куль-Оби, дехто з нетерпеливих намагався проникнути навіть у гробницю, і від них неможливо було відкараскатись. Дюбрюкс подумав, що, може, й добре, що впала каменюка зі стелі і солдати з такими криками сипонули назовні. Тепер цікаві, настрахані обвалом, остерігатимуться совати носа до гробниці. Але з Керчі прибували все нові й нові роззяви, юрмились, диміли цигарками, гомоніли, перезиркуючись. На десятки верст навколо розлетілася чутка про нечувані скарби Куль-Оби. Золото покійного скіфського царя магнітом притягувало до кургану різну, здебільшого підозрілу, потолоч. Тому знайдені речі доводилось відправляти в місто під посиленим конвоєм, і все одно Дюбрюкс був не зовсім упевнений, що ніхто не ризикне напасти на конвой. Але робота так його захоплювала, що він швидко забував і про підозрілих осіб біля Куль-Оби, і про саму небезпеку, що кожну мить загрожувала йому в гробниці. Як не відчував ні плину часу, ні голоду чи втоми.
За саркофагом царя лежав скелет конюха. В його узголів’ї у спеціальній ніші знаходився кістяк бойового царського коня. Ще Дюбрюкс знайшов два срібні тази і великі, теж срібні, блюда, а на них зберігався набір маленького посуду, теж срібного. На ньому були позолочені зображення левів, що терзали оленів, на інших дикі гуси ловили рибу. Біля дверей стояли два великі мідні казани для варіння м’яса, а понад стіною – чотири глиняні амфори, в яких, певно, було колись грецьке вино.
«Що ж, царю, – думав археолог. – Всім тебе забезпечили твої піддані для подорожі у потойбічний світ. То ж чи смачним було м’ясо в казанах, чи хмільним було вино в амфорах? Чи їв ти, чи пив ти у тому світі, чи гасав там на коні, чи обіймав там свою дружину, яку задушили й поклали тобі в гробницю?… Мабуть, не хотіла вона помирати, як і той раб-конюх. А може, вони з радістю пішли на смерть, сподіваючись, що будуть жити і жити в загадковому і незнаному потойбічному світі?…»
У гробниці вже сутеніло. Дюбрюкс зібрав з долівки останні розсипані бронзові наконечники стріл та кілька золотих бляшок і сказав собі: «На сьогодні досить… А завтра все й закінчу…»
Роботи на Куль-Обі почалися 18 вересня, 22-го Дюбрюкс уперше проник у поховальну камеру, а ще через два дні, в основному, все було завершено: гробницю розчистили, недослідженою залишалася тільки невелика її частина, де, як здавалося, немає нічого цікавого. О, як він потім клястиме себе за ту легковажність! Але того вечора він був упевнений, що всі свої скарби Куль-Оба йому вже віддала. Про те, що в гробниці можуть бути ще й потаємні сховки, він тоді навіть не подумав.
День згасав, у степу вже поночіло. Вибравшись із гробниці, Дюбрюкс загасив свічку і стомлено присів на схилі кургану. Думав, що завтра він завершить дослідження поховальної камери і ще одна сторінка – може, й найбільш значна – в його житті буде перегорнута. Отож до завтра, а на сьогодні – все. Втому відчував таку, що нехіть було встати і кудись іти. За довгий день майже нічого не їв. Стемпковський, правда, пропонував йому підкріпитися з ним, але, захоплений знахідками в гробниці, він тільки відмахувався: потім, потім… Так і день збіг. Але це не біда, вдома у нього знайдеться сухар, вода – теж. Не звикати. Ось тільки як бути з гробницею? Чомусь був упевнений, що ні цікаві, ні злодії, якщо такі раптом і виявляться, навряд чи зважаться темної ночі проникнути в гробницю. По-перше, там вже нічого немає, а по-друге, всі бачили, як обвалилась каменюка зі стелі і ледве не задавила самого археолога, як солдати притьмом вибігали зі склепу з жахними криками, – то хто зважиться туди проникнути? Серед білого дня це ризиковано, а серед ночі й поготів.
Останній краєчок червоного сонця вже зник за далеким обрієм.
«Як і тисячі літ тому», – стомлено подумав Павло.
І зненацька майнула інша думка: не можна так лишати гробницю на ніч. Береженого, як відомо, і Бог береже…
Градоначальник Стемпковський вже збирався від’їздити до міста, як до нього підійшов Дюбрюкс і стомлено мовив:
– Все ж таки треба було б поставити на ніч варту біля гробниці. Багато людей бачило, як ми діставали золоті речі, в місті тільки й говорять про це. Боюсь, аби чого не трапилося.
Але твердого переконання, що варта потрібна, в його голосі не відчувалося. Стемпковський мить повагався, а потім неохоче розпорядився, аби один із чиновників зостався з двома солдатами посторожувати до ранку склеп… В його голосі теж не відчувалося твердого переконання, що саме так і треба. Відчувши ту непевність, Дюбрюкс звелів солдатам на всяк випадок завалити вхід до склепу камінням, що й було зроблено. Вже коли сідав на солдатську підводу, то почув, як поліцейський чиновник, якому велено було наглядати з двома солдатами за гробницею, почав скаржитись градоначальнику на холодну ніч, на відсутність їжі, на втому та інші перепони – йому явно не хотілося ніч гибіти в степу… А вітер вже й зараз доймав до кісток, а що буде вночі. До всього ж він боїться, ще змалку жахається покійників – бррр!!! Розрили чужу могилу, ану, як серед ночі покійник вилізе шукати винуватців? Стемпковський посміхнувся і щось сказав… Поліцейський чин знову почав скаржитись і канючити, аби його відпустили… Градоначальник трохи повагався, а тоді, махнувши рукою, дозволив зняти караул. Стемпковський взагалі був доброю людиною, спокійним і врівноваженим начальником, на підлеглих ніколи не кричав і завжди їм допомагав, чим міг.
Павло Дюбрюкс чув ту розмову, але жодним словом не озвався, не запротестував. Навіть не ворухнувся. Як згорбився на підводі, так і сидів закляклий. Чути все чув, а сам був ніби за скляною перепоною і ні на що не реагував.
…Коли Дюбрюкс, знесилений і голодний, дістався до своєї квартири, то, ледь переступивши поріг, безпомічно опустився на стілець, заплющив очі і довго так сидів, нічого не думаючи і не відчуваючи. Від утоми хиталася підлога під ногами, перед внутрішнім зором пропливали хаотичні картини останніх днів: гробниця, золоті речі, камінь, що ледве не розчавив його, бородаті голови скіфів, кістяки… Чомусь настирливо лізло таке видіння: скіфи душать царицю… Вона молода, вродлива, її обличчя перекошене від страху та болю, чорні очі повні смертельного смутку і розпачу, їй не хочеться помирати, їй би жити та жити, але мертвий цар хоче тільки з нею іти в потойбічний світ… І скіфи кидаються на неї із зашморгом… Останній подих, останній погляд чорних м’яких очей на білий світ…
Дюбрюкс застогнав і розплющив очі. Але видіння не зникало. Зусиллям волі відігнав те видіння і невдовзі задрімав сидячи. Але сон був коротким. У сні галасували бородаті скіфи, рипіли їхні вози, на очах виростав курган. Наяву він розкопував курган, а вві сні скіфи його насипали, і крізь товщу землі Дюбрюкса благала скіфська цариця…
Прокинувшись, він дістав зачерствілий шматок хліба – машинально, не відчуваючи ні смаку, ні потреби їсти, згриз його. Потім без мети никав по квартирі, заклякав біля трьох шаф, заповнених знайденими на руїнах речами. Перед очима пливли бюсти з глини, статуетки з гіпсу, амфори, посуд і безліч інших творінь сивого минулого. Скільки йому довелося витратити на це здоров’я, снаги, коштів. Йому лікуватися треба, а він, ризикуючи собі скрутити в’язи, лазить по руїнах…
Дістав із шафи товстелезний стос паперу. То рукопис його життя. «Описание развалин и следов древних городов и укреплений, некогда существовавших на европейском берегу Босфора Киммерийского, от входа в пролив близ Еникального маяка до горы Опук включительно, при Черном море» – так назвав свою працю. Чи буде вона коли видана? Він уклав у неї все своє життя, детально описавши те, що вже назавжди зникло.