Навіжена - Нечуй-Левицкий Иван Семенович

Іван Нечуй-Левицький

НАВІЖЕНА

I

Молодий чиновник кишиневської контрольної палати Дем'ян Антонович Ломицький, по своєму звичаю, роздягся по обіді і ліг одпочивати. Тонкий та сухорлявий, закутаний по шию в смугнасте, волохате укривало, він був схожий на довгу смугнасту і поцяцьковану гусінь, що розтяглася на листку на всю свою довжину.

«І спати хочеться, і чогось мене сон не бере, – подумав Ломицький, позіхнувши, – сьогодні, йдучи на службу, я стрівся з Марусею Каралаєвою і провів її до банку. Вона попрощалась зо мною і тихою ходою пішла по сходах в банк, де вона має службу. Невесела її служба – мабуть, така, як і моя в контрольній палаті. Шкода дівчини. А гарна дівчина: брови густі, неначе чорний оксамит, губи повні, червоні, очі великі, карі. Вид в дівчини трохи сільський; здоров'ям пашить од її міцної постаті; вона й на вдачу добра…»

Ломицький заплющив очі і силкувався заснути, а сон його не брав. В його думці знов майнули густі оксамитові Марусині брови, блиснув осміх червоних, як коралі, уст; блиснули білі, чималі й рівні, ніби підрізані, зубки; майнуло лице рум'яне, що так і пашіло здоров'ям.

«Гарна, здорова, моторна, й тиха на вдачу, й хазяйновита… Говорить помаленьку і небагато і немало: саме помірно. Ненавиджу я тих лепетливих дам, що дзигорять, як ті сороки. Якось мені важко на вуха, як хто дуже дріботить язиком… От була б мені пара! – подумав Ломицький. – Я знаю, що я трохи сподобався їй. Та про що ми сьогодні балакали з нею?»

Ломицький почав дрімати. Віка стали важкі і неначе прилипали до очей. А сон все-таки його не брав. Карі Марусині очі ніби дратували нерви, не сходили з думки, проганяли сон з його очей.

«Та про що ми з нею сьогодні балакали? – знов надокучала йому спокуслива думка. – Вона зацікавлена жіночим питанням, але про це ми з нею говорили вчора в міському саду. Сьогодні я спитав у неї, чи не буде для неї неприємно, коли я зайду до її матері і познайомлюсь з нею. Вона запросила мене до себе коли-небудь на чай, ввечері, просто, без церемонії. Піду сьогодні!.. Навіщо одкладати? Гарна дівчина! Треба хапатись, а то часом хто і вхопить її…»

Ломицький знов заплющив очі. Важкі віка стали ще важчі, стали неначе обковані залізними обідками. Сон налягав. Дрімота скаламутила його мислі. Мислі почали плутатись.

«Піду завтра… Сьогодні не піду. Спати дуже хочеться», – подумав він.

Городський сад… Густі акації, зелений світ в алеї з акацій… Палає сонце… З-за густих акацій видко широкі сходи, нові, чистенькі. Сходи високі, проглядають через гілки акацій. Майнули в листі пташки… ні, не пташки: крила зелені… ні, зелена сукня Каралаєвої, неначе сплетена з дрібного листу акацій… В листі майнули чорні брови, червоні повні губи, блиснули ясні подовжасті карі очі…

«Чи сон, чи правда? чи це мені сниться, чи я її й справді бачу?» – плуталася сонна думка в молодого хлопця. Очі Марусині роздражнюють його нерви, неначе гладять по душі, сиплють тихий світ з душі тихої, доброї та веселої. Ломицький розплющив свої невеличкі карі очі і вже не міг заплющити. Нерви розтривожились. Сон утік од його.

«Піду, сьогодні піду! Навіщо одкладати? Ті очі манять мене до себе. Як хочеться мені подивитись на їх!» – подумав Ломицький і раптом підвівся і сів на ліжку. Його довга, тонка, закутана в укривало постать неначе переломилась і зігнулась пополовині.

Ломицький схопився з ліжка, бурхнув води в миску, вмився раз з милом, вилив воду, налив вдруге холодної погожої води і почав полоскатись та хлюпати водою в свої сонні, трохи ліниві очі. Од хлюпання йшли одляски попід стелею високої і трохи порожньої кімнати.

– Чи це ви вже вдруге вмиваєтесь? – задзвенів сріблистий голосок за дверима.

– А ви й бачите, Христино Степанівно? – спитав Ломицький.

– Я й через двері бачу! – обізвалась Христина Степанівна. – Може ще й третій раз вмиєтесь?

– Ні, доволі буде й двох! – крикнув Ломицький.

– Вмийтесь і втретє, бо я знаю, куди ви збираєтесь йти, – задзвенів голос за дверима.

– Ба не знаєте!

– Ба знаю: тричі вмиваються паничі тоді, як до паннів ідуть в гості, та ще й таких паннів, которих вони люблять. Чи правда моя? – гукнула Христина.

«Одже вгадала… – подумав Ломицький, – знає добре людське серце».

– Одже й ваша правда! – гукнув і собі Ломицький.

– Еге, думаєте оце зараз йти до Марусі? Знаєте, як у нас в Херсонщині співають: «Гей, Грицю, до Марусі! – Зараз, зараз приберуся!»

«Од цієї Христини і в соломі не сховаєшся з думками: і в голову і в думки загляне», – подумав Ломицький.

– Як приберетесь, то зайдіть до мене на муштри. Я повітова сваха і вам буду свахою. Прийдіть до мене на оглядини. А то – знаєте, як буває у вашого брата? Причепуриться трохи спереду, а на спині або й на голові пух, а з-за коміра сіртука десь виглядає біла сорочка…

– Добре, зайду! – гукнув Ломицький і почав прибиратись та причісуватись перед невеличким дзеркальцем, що стояло на вікні.

Через півгодини Ломицький увійшов в гостинну свого хазяїна Бородавкіна, що служив тоді в залізнодорожній канцелярії. В гостинній сиділа Христина Степанівна Милашкевичева, сестра Бородавкіна. Вона була удова, бездітна і по смерті свого чоловіка, дідича з Катеринославщини, продала землю, жила з процентів свого капіталу і, як вольна птиця, перелітала з місця на місце: влітку жила в родичів в селі, зимою пробувала то в Києві, то в Одесі, а найбільше жила в свого брата Бородавкіна. Христина Степанівна, висока й огрядна, повна на виду, сиділа на канапі і вишивала українськими взорцями рушник. Взорці були широкі на цілу п'ядь. Вона нашила тих рушників десятків зо два на придане своїм небогам, котрі іще на припічку кашу їли, а одна лежала в колисці. Вона шила з нудьги, аби щось робити та не сидіти згорнувши руки.

Ломицький увійшов і поздоровкався з Христиною. Христина встала і почала його оглядати.

– Нічого, нічого – чисто вбрались. А поверніться кругом! Та проворніше! І, вже з вас і панич! Якийсь сонний неповертайло та одоробало! – сказала Христина.

Вона вхопила Ломицького за плече, швидко крутнула ним, а потім штовхнула його в плече.

– Чого в вас сонні очі? Треба було вмитись ще третій раз, – сказала Христина.

– Та то вони в мене зроду сонні, – сказав Ломицький, розтягуючи слова.

В Ломицького і справді були якісь важкі, ніби сонні, очі. Була в його і сонна думка. Важкі й мертві науки в гімназії вбили в йому енергію, стерли волю, зробили його в'ялим, апатичним, якимсь сонним чоловіком, з соннотою думок, з сонними вчинками. Тоді як він був на другому курсі в університеті, трапився поліцейський трус. Жандарми налетіли на квартири деяких студентів, перетрусили все до дна, навіть зривали дошки на підлогах, пороли подушки. Цей трус нагнав такий переляк на молодого Ломицького, що його нерви, його розум од того часу неначе задубли й закоціліли… Од того часу на всі сучасні питання він і не обзивався. Якась передчасна старість, стареча втома налягли на його нерви, на його думки. Думи його ворушились в його голові якось мляво, боязко; розмова була обережна. Він говорив і неначе боявся, озираючись на усі боки. І тільки часами в його карих очах блискали останки енергії, котрі неначе замерли в йому і ніби дотлівали. З його чесної і правдивої вдачі неначе хтось висмоктав половину енергії, половинусвіжих, здорових дум, а другу половину покинув йому задля того, щоб він був не більше як мертвим і слухняним знаряддям в чужих міцних руках. Животій, терпи, мовчи та диші – поставила йому девізом школа і система. І він тільки животів, мовчав та дихав… Цю привілегію – мовчати та дихати – й зоставили йому…

– Вже з вас молодець! А ще до панни прибрався, – сказала Христина. – Вам би в ваших літах скоком-боком та вибриком! Отак-о!

І Христина підібрала трошки руками сукню і вдарила тропака, а потім зробила кілька скоків козачка легенько, плавко й граціозно, – зовсім так, як танцюють молодиці та дівчата. Ломицький осміхнувся і якось повеселішав. Христина вміла розвеселити й розважити і дуже невеселих і понурих людей.