У 9 років Микола написав свій перший музичний твір – досить граційну та гарненьку «Польку» для фортепіано, яку батько видав у подарунок до дня народження сина.
З 10 років хлопчик навчався у київських приватних чоловічих пансіонах. Як пригадує Михайло Старицький: «…Миколу було відвезено до Києва і віддано до аристократичного пансіону Вейля, що містився на вул. Фундуклеївській. У цьому пансіоні він пробув три місяці: суворе поводження й погане харчування примусили батьків перевести пещеного улюбленця в пансіон Гедуена, що містився в Липках; у ньому Лисенко й закінчив повний курс, себто три класи…»
Під час навчання у пансіонах він продовжує навчання музиці у чехів К. Нейнківича та надзвичайно популярного київського педагога і виконавця, також чеха Паноччіні (Алоїзія Поноцного). Чех Нейн-ківич був дивний вчитель музики: сам не граючи на фортепіано, міг так навчити словом, що його учні виявляли прегарне туше і прекрасне розуміння музичної фрази. Сам талановитий виконавець – піаніст чех Паноччіні, під час навчання Миколки у пансіоні П. Гедуена, навчав його тонкому виконанню музичних творів на фортепіано, особливо наполягаючи на техніці виконання, прагнучи розвинути блискучу швидкість пальців і чистоту тушу (його методика полягала у тому, що він не тлумачив учневі нової п’єси, а демонстрував власним виконанням її красу). Саме він дозволив юному таланту виконати вже твори самого Ф. Ліста, розучити досить складні варіації на оперу «Біла дама» Ф. Буальдьє. Коли молодий панич повернувся на вакаціях до рідної домівки, його гувернантка панна Розалія, почувши прекрасну гру свого вихованця, дуже була збентежена, а потім тільки й розплакалась з радощів.
«Вчився Микола в пансіоні прекрасно: був серед перших учнів і, переходячи у вищі класи, завжди привозив нагородні книги. У музиці Микола робив колосальні успіхи…» – пригадував М. Старицький.
Вакації ж Микола проводив удома. Як пригадує М. Старицький, «свята, а особливо Різдвяні, проводились гучно й весело… за старосвітським звичаєм святкувалися здебільшого вдома, з канонадою з мущерів і двох гармат, що дістались у спадщину від Булюбаша. Батько Миколи був щиро релігійний, і цей настрій відбився на нашому молодому житті. На світлі свята ми роз’їжджали також по рідних і сусідах, але розлив рік Сули і Дніпра утруднював сполучення… Зате яке роздолля було влітку! Що стосується підручників, то влітку ми до них не доторкувалися; тільки для музики Лисенко робив виняток й акуратно двічі на день займався грою на фортепіано… Музична пам’ять розвивалась у нього дивовижно: раз-два програє, бувало, велику п’єсу – і вже грає її напам’ять… Вечорами ми забавлялися з челяддю в різні народні гри… Мати Миколи чудово читала по-російському, особливо вірші, і для нас не було більшого свята, коли вона згоджувалась прочитати нам балади Жуковського, а особливо «Ундину»; за це ми повинні були зробити диктовку по-французькому, а також зайнятися перекладами…».
1855 р. Миколу віддали у привілейований навчальний заклад – Другу харківську гімназію, яку він закінчить весною 1859 р. зі срібною медаллю. «У Харкові, в університетському місті, знайшовся далекий родич Лисенків, професор геології та мінералогії Никифор Борисяк, – згадував Михайло Старицький, – який згодився дати притулок далекому своєму племінникові за солідну, як на тодішні ціни, плату – 700 крб. на рік. Микола… вступив до четвертого класу 2 -ї гімназії, в якій потім і закінчив гімназійний курс…» Водночас під час навчання у Харкові юнак продовжував брати приватні уроки музики у Вільчака та відомого російського піаніста й композитора Микола Дмитрієва. Поступово юнак стає у Харкові відомим піаністом, якого запрошують на вечори, бали, салонні концерти у попечителя Харківського навчального округу князя Ф. Голіцина (відомого знавця й аматора музики), де він виконує п’єси Моцарта, Бетховена, Шопена, грає танці, блискуче імпровізував на теми українських народних мелодій. На всіх концертах, в аристократичних салонах гімназист Микола Лисенко був бажаним гостем, вирізняючись не тільки музичною обдарованістю та талановитою грою на фортепіано, а й своєю вродою та вишуканістю манер справжнього аристократа.
Під час одного з виступів на одному із званих вечорів привабливий юнак Микола (тоді вже студент університету) зачарував своєю віртуозною грою одну панночку із харківської аристократичної родини. Прослухавши виконання ним творів Шопена, п’єси Контського, не знайома з Лисенком особисто, панянка зняла із себе коштовну золоту брошку з самоцвітом і прикріпила її до грудей молодого піаніста зі словами: «Юначе, прошу прийняти це, як нагороду за вашу неперевершену майстерність, яка захопила мене!» Ту брошку молодий студент подав до лотереї, збір коштів від якої призначався на підтримку незаможніх студентів.
У період навчання у харківській гімназії Микола також брав участь у благодійних концертах, зібрані кошти з яких призначались на підтримку незаможніх студентів.
Так із 14—15 років піаніст М. Лисенко розпочав свою концертну діяльність, яку вестиме до кінця свого життя, близько 55 років.
У роки навчання у харківській гімназії зростає його захоплення українською старовиною. Як відмічає Михайло Старицький, «він (Куліш) зробив сильне враження і змістом своїм, і, головне, мовою; ми пережовували кожну фразу і захоплювались, як воно виходить і ловко, і звучно, і як яскраво змальовані найтонші обриси картини… Звичайно, крім «Ради», ми прочитали «Записки о Южной Руси». Етнографічний матеріал і заклик до збирання народних скарбів настільки запалили Миколу, що він став збирати й записувати народні пісні…»
У цей гімназійний період життя Миколи мало чим відрізнялось від пансіонного. Канікули, свята неодмінно проводились вдома, у родичів: то в Жовнині, то в Гриньках. Відмінним було те, як вказує М. Старицький, що підлітки «крім звичайних розваг в залах та вітальнях, а також утіх на лоні природи, багато читали вголос один одному, переживаючи душею всі перипетії життя героїв. Між іншим жадібно читали з тітчиної бібліотеки (матері Лисенка) Вальтера Скотта, Дюма, Ежена Сю, Бальзака, – звичайно в перекладі на російську мову, і навіть викрадали у гувернантки, що була при сестрі Миколи Софії і меншому його браті Андрії, Польдекока французькою мовою, знання якої ми й розвивали на цих романах. Крім того, батьки Миколи Лисенка виписували багато газет і журналів («Отечественные записки», «Современник», «Журнал для юношества»)… Ми тоді захоплювалися також творами М. Гоголя «Вечера на хуторе близ Диканьки», “Приключения Чичикова”».
У цей період, у віці 14 років, гостюючи з троюрідним братом Михайлом Старицьким у дядька Андрія Романовича, вони цілу ніч читали заборонені вірші Тараса Шевченка, «захоплюючись і формою, і словом, і сміливістю змісту». «Лисенко, що звик до російської чи французької мови, був особливо зачарований музичною звучністю і силою простого народного слова», – згадував Михайло Старицький. Так відбулося знайомство генія музики з генієм слова. Це знайомство стало визначальним у житті юного Миколи Лисенка.
Весною 1859 року Микола Віталійович закінчив гімназію зі сріб-ною медаллю та вступив на перший курс природничого факультету Харківського університету.
Розділ третій. Університетські роки. Початок музичної діяльності
У Харківському університеті Микола навчався разом зі своїм троюрідним братом Михайлом Старицьким, який вступив на юридичний факультет. Але вже влітку 1860 року, після закінчення першого курсу, М. Лисенко перевівся до Київського університету Святого Володимира на той же факультет. Як вказувала О. Пчілка, «це сталося з різних причин. Опріч того, що господарські справи старого Лисенка ще більше погіршали… Розмірковували і зважили всією сім’єю переїхати в Київ…».