До одруження, як відомо, не дійшло (Тарас, на відміну від Оксани, взагалі до смерті залишався бурлакою-одинаком). А втім, якби Тарас ще підлітком не подався у світ широкий, якби лишився в селі, якби став селянином, якби… То, можливо б, вони й побралися. Але знову ж таки – якби…»
А ось чи згадувала Оксана в своєму подальшому житті сусідського хлопчика Тараса, якого любила, – невідомо. Хто тепер скаже? То вже вічна таїна історії. А Поет, пишучи про свою юність, згадуватиме її наче наприкінці свого життя, наче прощаючись із білим світом, а йому тоді виповнилося лишень 27 років (очевидно, на той час – і він це знав – її в Керелівці вже не було), а в такому віці, здавалось би, дивно плакати за своїм дитячим захопленням. Але на той час вона вже була чужою, і це його гнітило і тяжко ранило. «Жодних надій на те, що його колишня любов буде дівувати, аж поки він з’явиться, щоб повести її до вінця, не мав і не міг мати, але у вдячному серці носив її образ, як святощі днів ранньої молодості. Сказав собі давно: «Минулося, розійшлося і сліду не стало» – сліду реального, – пише у згадуваній праці Павло Зайцев, – але слід ідеальний був глибокий. Адже вона, ця кучерява дівчина, колись «…без слова, без мови навчила душею, серцем розмовлять» (ось звідки враження, що Оксанка ще будучи піддівком, потім дівчиною була водночас як маленька доросла жінка! – В. Ч.), вона з ним «…усміхалась, плакала, журилась…».
Збігло п’ятнадцять років, як Шевченко не був у рідному краї. І ось він уперше після тривалої перерви, повернувшись у село («…в селі… убогім нічого не виросло і не згнило»), відвідав могилки батьків і запитав якось у брата:
Брат розповів звичайну для кріпацької дівчини, – але в тій звичайності й страшну – історію Оксаночки:
На Коваленківському кутку, де жила в дитинстві Оксана, було також обійстя Тарасового діда по батьковій лінії Івана. То був міцний чолов’яга, дідуган ще – ого-го! (До речі, втретє старий одружився, як уже мав близько 80 літ!). Був він письменний, а що вже оповідач вдатний – заслухаєшся! Учасник Коліївщини, повстання селян-кріпаків проти польських магнатів у 1768 році. Про те охоче розповідав, і тоді в нього
Тарасів дід і Оксанка з батьками жили на кутку двір у двір. І коли Тарас бігав до діда (а бігав він щодня, чи й по кілька разів на день), то неодмінно зустрічався і з Оксанкою – іноді вони удвох слухали дідові розповіді про минуле… Потім дівчина проводжала хлопця до левади, потім він її – назад, до хати. Розійтися молодята ніяк не могли. Несила було. А на леваді, на вербі чи калині співав їм соловейко чи зозуля кувала щасні довгі літа. Вона його вже й у щоку на прощання соромливо цмокала, а він все її не міг відпустити, бо тоді кінчалося його щастя…
Вуличці тій сьогодні годилося б зватися… Так, так, вулицею імені Оксани Коваленко. Але ж ні, вона в селі має інше, чуже ймення і при чім воно до тієї вулиці – того ніхто не знає, але справедливості в селі Шевченковому (а може, навіть простого, звичайного, елементарного такту) й досі немає. (Щоправда, односельці ту вулицю називають точніше – Коваленківською.)
Вуличка коротенька, звивисто спускається вниз до все тієї ж левади, де й досі ще плещеться панський ставок. Не широка, скоріше вузька – наш мікроавтобус тільки й умістився на ній.
Тягнуться вниз дві наїжджені піщані колії, обабіч їх – істинно патріархальний спориш, улюбленець селянських дворів і тоді, й тепер.
Тиша. Сонце. Зелень.
Ані душі. І в подвір’ях, і на вуличці.
Ось і колишня садиба діда Івана, Івана Андрійовича (1761–1849). Сьогодні тут живуть інші люди, за високим парканом здіймається добротний новий будинок.
А навпроти через вуличку – здається, від одних воріт до інших шапкою докинути – колишнє обійстя Оксаниних батьків, Коваленків.
І тут, ясна річ, інші люди живуть, тож новий будинок дивиться привітними вікнами на вуличку…
Постояли ми на осонні, впиваючись благодатними сонцем і тишею. Біля обох садиб, понад парканами ростуть, як дві сестри, шовковиці: тільки біля колишнього обійстя діда Івана чорна, а біля колишнього Оксанчиного – біла. Зірвали ми по кілька ягідок, пригощалися-смакували… Ніколи не думав, що мені так пощастить у житті – їсти шовковицю в колишніх подвір’ях Шевченкового діда Івана та Оксани Коваленко. I все нам здавалося, що ось-ось у тиші, яка панувала навколо, вийде з хати маленька кучерявенька чорнобривка Оксанка…
Не вийшла…
…Не одне покоління Шевченкових читачів плакало над долею Оксани Коваленко. Як вона, зневажена москалями (солдатами!), повернулася додому з байстрям, остриженою сиділа під тином, кукукала зозулею, кричала чи тихесенько співала…
Але правда в тім, що справжня Оксана Коваленко, не літературна, а та, що колись любила й цілувала Тараса, за свого життя навіть і не підозрювала, що приписав їй поет, друг дитинства, – яку створив їй долю з байстрям та божевіллям. Насправді ж ні з якими москалями нікуди подруга далекого Шевченкового дитинства, керелівська Оксана Коваленко, не ходила і під тином острижена з байстрям не кукукала. Це – поетична Оксана, створена уявою поета (щоправда, з українськими дівчатами тих лихих підневільних років таке траплялося часто, згадаймо хоча б Шевченкову «Катерину»). Реальна Оксана Коваленко із села Керелівки, та, що була його першим-щонайпершим захопленням і якій він стільки присвятив хвилюючих, щемних рядків, мала зовсім-зовсім іншу долю. У принципі, щасну, а тому для творчості невиграшну. Тарас і Оксана розлучилися – як час покаже, навічно! – у 1829 році, коли він з паном поїде до Вільна, а в 1840 р. Оксану висватають у сусіднє село. Пішла. Чи мала згоду, чи ні (тоді згоди у дівчат ніхто не питав) – не знаємо. Чекати Тараса, якого невідь-де носило світами, не було сенсу. Ще знаємо, що вона одружилась з кріпаком М. (Миколою? Микитою?
Макаром? Марком? Мартином? Матвієм? Миною? Мотієм? Михеєм?) Сорокою. І, нічого не відаючи про ту трагічну долю, яку у своїй творчості припише їй Шевченко, житиме з чоловіком у сусідньому селі Пединівці, матиме двох дочечок – Параску та Варвару… А більше про неї, про чорноброву, кучеряву Оксаночку, історія нічого не збереже.
В Пединівці закінчиться її земний шлях простої селянки – десь там, на забутому нині кладовищі загубилася її безіменна могилка і зникла з лиця землі.
Та навіки вона зосталась у творчості Поета.
Але все ж нам увижалося, як стояли ми на тихій сонячній вуличці її дитинства й смакували шовковицею, що не в «Гайдамаках», а о-он там.
«…Чому дороги наші не зійшлися?» – співають Лілія Сандулеса та Іво Бобул, і пісня їхня щемно відгукується не в одній зворушеній душі, яка теж не знаходить відповіді.
Справді, чому?
Чому, Оксаночко, чому, адже
Гм-гм… Любився Тарасик у Кирилівці – щоправда, вже трохи старшим, – не лише з Оксанкою, яку впродовж усього свого життя забути не міг. Була в нього тоді – чи згодом, – ще одна маленька, але така, як здавалося, велика любов. Справжня-найсправжнісінька!
Із Феодосією.
Тарасик її звав і Тодосею-Тодоською, і Фесунею, і Дозькою. Те звабливеньке дівча полонило Тарасика після Оксанки, і він, хоч і не міг Оксанки забути, але захопився ще й Феодосією.
Ім’ячко її походило від чоловічого імені Феодосій, що означало Бог і дар. Себто Божий дар. Так йому старі люди казали, і Тарас із ними погоджувався. Ще б пак. Була вона для нього і справді як Божий дар, послання самих небес. З нею життя його, хоч він і був кріпаком панським, засяяло, наче сонечко в його душі зійшло, наче сама воля-воленька омріяна до нього нарешті прийшла. Дивувався: «Феодосіє! І як без тебе жив я досі?…»
Полетіла б я до тебе та крилець не маю:
Феодосія
Народжений у сім’ї кріпаків, Тарас у два роки був записаний ще одним із 17 тисяч селян поміщика Василя Енгельгардта.