– Зате я вмію танцювати козачок!.. Справді-справді, – додав, бо здалося, що в її очах майнула легенька недовіра. – Ось глянь…
І дійсно пустився перед нею в якийсь танок, в лад притупуючи та ляскаючи руками, і здалося, що в ту мить його, трохи аж вайлуватого, наче хто завів.
Дуня була в захопленні.
– Я й не відала, що ти такий танцюрист.
– Я ще й гопак умію танцювати. Ось дивись…
Але тут він зробив не зовсім зграбний рух, хитнувся і, не втримавши рівноваги, упав їй на груди – своїми грудьми. А падаючи, схопив її обіруч в обійми, аби втриматись на ногах, тож обійми у нього вийшли якісь мимовільні і такі негадано-швидкі, що Дуня, аби він і справді не впав, теж схопила його обіруч у свої обійми.
І як вони обнялися й притислися одне до одного грудьми – він до неї своїми, вона до нього своїми, – то стояли так якусь мить сполошені і злякані од того, що лучилося, та бентежно слухаючи, як сполошено гупають їхні серденька…
Такого з ним ще не траплялося – за всі його дотеперішні шістнадцять літечок, а з нею – у її чотирнадцять – і поготів. Такого не лучалося, щоби з парубком, серед білого дня та ще й на очах у перехожих – о боги, який жах! – обійматися…
Лучилося сіє – о, яка незвичайна й хвилююча подія в житті юного Тараса! – у Вільні. У травні 1828 року помер у Вільшані Тарасів дідич, дійсний тайний радник, мальтійський лицар і сенатор Російської імперії Василь Енгельгардт. Три нешлюбні його сини – полковники Василь і Андрій та поручник лейб-гвардії Павло поділили між собою 160 000 десятин землі, десь 50 000 кріпаків «мужеска і женска пола», будинки в столицях та різні коштовності, яким у старого Енгельгардта, здавалося, не було ліку.
Поручику Павлові Енгельгардту дісталися маєтки на Звенигородщині. Отримавши керелівських кріпаків, Павло Енгельгардт велів управителеві своїх маєтків «набрати хлопців» – для роботи фурманами, форейторами, кухарями, рахівниками і навіть знайти одного здібного до малювання, щоб «благословити його на покоєвого маляра». І звичайно ж, набрати підлітків ще й у козачки.
Ось тоді син керелівського кріпака Тарас Шевченко і потрапив у козачки. Сперше, щоправда, Тарас вертівся на панській кухні – чистив і мив різне начиння, носив дрова, виливав помиї – не тяжка праця, але дуже вже одноманітна. Хотілося малювати – те хотіння в Тараса було звідколи себе й пам’ятав. Але поки що йому не таланило віддатися улюбленому малюванню – кухар ганяв його то сюди, то туди. Не давав і присісти. До всього ж Тарасів пан Павло Енгельгардт мав їхати на службу до Вільна, потім до Варшави, де служив у лейб-гвардії уланського полку і де слуги мусили знати польську мову.
Козачка Тараса швидко навчили читати й говорити по-польському, і на тому його навчання й завершилося, і він вирушив у статусі козачка в чужі краї – восени 1829 року.
У Вільні чи у Варшаві, де пан служитиме, Тараса мали віддати учнем до покоєвого маляра – здібності до малювання козачка з Керелівки вже були помічені. А поки що він мав чистити панські чоботи, набивати люльку своєму панові і завжди бути в передпокої напохваті – коли його погукають на світлі очі пана чи куди-небудь по що-небудь пошлють.
Вирушили до Варшави, але по ходу пан Павло завернув до Вільна і на якийсь час затримався в литовській столиці. Як і всі козачки та прислуга, Тарас перебував у панському обозі, їхали повільно, і Тарас у дорозі надивився усякого. Але всюди, як згадуватиме, бачив «країну смутку і печалі». Убогі то були краї – «голод, злидні, розпуста…»
У Вільні він і зустріне її, другу свою любов, Дуню, чорноброву Гусіковську. Через роки та роки він запише до свого «Щоденника»: «Уві сні бачив церкву святої Анни в Вільні та любу Дуню, чорнобриву Гусіковську, що молилась у тій церкві». Згодом він назве цей спомин, сон цей, дорогим його серцю. Дуню, не в змозі її забути, хоч їх і розлучать назавжди, він пам’ятатиме ще довго-довго, бо здавалось йому тоді: забути Дуню – це все одно, що забути самого себе.
Правда, з роками він щось ніби трохи забуде – чи йому по-іншому все буде бачитись і він повірить тому – новому баченню, але художнику Сошенку розказуватиме, що чорнобривку Дуню він зустрів у Варшаві, там мав з нею роман (можливо, Сошенко помилився у своїх спогадах і поселив Дуню, чорнобриву Гусіковську, у Варшаві). Та й скільки Тарас побув у Вільні, – невдовзі Енгельгардти з Відня переїдуть до Варшави. У польській столиці дідич віддав Тараса в науку до маляра, знаного майстра малярної справи, яким тоді у Варшаві славився Франц Лямпі, і пан замовив маляру непросте бажання зробити з його козачка, який має кебету до малювання, теж знаного маляра для різних робіт у панських покоях. Тараса зодягли більш пристойніше, адже він мав учитися разом з міщанськими дітьми, серед яких були й паничі. Тарас поміняв пістряву куртку покоєвого козачка, зодягнув виданий йому сурдут. А ще в нього з’явилися гарненькі манишки та краватки, тож він і став на вигляд, як хтось із панської прислуги сказав, ще й нічогеньким, «наче аж путнім». Ось там, у Варшаві, під час навчання у Франца Лямпі Тарас і загледів, і швидко запізнався з молодою та гарненькою польською дівчиною Дунею. (Щоправда, її ще звали Дзюнею, зменшене від ім’я Ядвіга.) За фахом вона була, незважаючи на трохи менший, ніж у Тараса, вік, швачкою, і вельми вправною – шила хіба ж так! Вона й заопікувалася хлопцем, прала йому, сироті варшавському – так його ласкаво називала – білизну, прасувала краватки й манишки. Розмовляла вона лише польською – інших мов дівчина не знала, тож Тарас був навіть вдячний своєму панові, який, збираючись на службу до Польщі, звелів навчити своїх слуг польської мови. Тепер вона й знадобилася Тарасові. Із Дунею-чорнобривкою він швидко зблизився, вона йому засимпатизувала, і хлопець незчувся, як і закохався – звичайно ж, «по вуха» – в юну полячку, з якою хіба ж так заговорив по-польському, наче й він був поляком.
Одне кепсько: Дуня належала до «вільного стану», а Тарас був кріпаком. Розказуватиме згодом художнику Сошенку:
«Я вперше прийшов тоді до думки, чому й нам, нещасливим кріпакам, не бути такими ж людьми, як і інші вільні стани».
«Шевченкова згадка про те, що рання любов зароджувала в ньому такі думки – факт надто важливий, – писатиме з цього приводу один з біографів поета (Павло Зайцев), – і зовсім зрозумілий: людської гідності скромної швачки нікому не вільно було ображати, а його, закоханого в неї Тараса, вільно було панові бити, як пса, і цієї різниці становищ хлопець не міг на кожному кроці не відчувати».
Але вивчитись у Франца Лямпі Тарасові так і не судилося, хоч він і багнув здобути фах майстра-маляра в такого досвідченого навчителя. Річ у тім, що 29 листопада 1830 року спалахнуло у Варшаві повстання.
Власне, у Польщі.
За польською історіографією, це – Листопадове повстання, Російсько-польська війна 1830–1831 років, національно-визвольне повстання проти влади Російської імперії на території Царства Польського. Повстання відбувалося під гаслом відновлення незалежної «історичної Речі Посполитої» в межах 1772 року.
17 листопада 1830-го повстанці захопили Бельведерський палац – варшавську резиденцію намісника російського великого князя Костянтина Павловича. Він встиг утекти з палацу – у Варшаві почалося повстання, на чолі якого стояло таємне шляхетське офіцерське товариство.
Повстанці захопили арсенал, чимало російських генералів і офіцерів, які перебували у Варшаві, було вбито.
18 листопада 1830 року повстанці заволоділи Варшавою. Російське окупаційне військо на чолі з намісником великим князем Костянтином Павловичем втекло не лише з Варшави, воно залишило й Польщу. Потужні військові фортеці Модлін і Замостя було здано повстанцям без бою, а невдовзі після втечі намісника Царство Польське залишили, рятуючися втечею, всі російські війська.