Наталію Кирилівну в цьому шлюбі привабило те, що хоча рід Лопухіних, який входив до кола спільників Наришкіних, був «захудалим», але численним, тому сподівалася, що Лопухіни стануть на сторожі інтересів її сина, будучи популярними у стрілецькому війську. Хоча попервах і вертілися розмови про одруження Петра з княгинею Трубецькою, та Наришкіни вчинили цьому спротив, і цариці Наталії довелося вибирати Євдокію Лопухіну.
І про те сказала синові – тоном, що не допускав ані найменших заперечень – на кому він має женитися. На Євдокії Лопухіній.
Син розчаровано протягнув:
– На Лопухіній? Дак вона ж і лицем не красна…
– Тю! А тобі що – з її пики воду пити? – резонно відповідає мати-цариця.
– Дак вона ж мені і не люба, – скрива тягне своє син.
– А чого це вона має тобі ще й любою бути? – аж верескнула мати. – Забагато для неї честі! За царя йде, хай цьому й радується. Та й ти, слава богу, не якийсь там простолюдин, не чернь безрідна. Ти – цар! А цареві ні до чого якась там любов, що її бідняки повигадували. Та чернь усяка. Цареві потрібна не дівка для втіхи, а цариця. А любов знайдеш і на стороні. Та й фрейлін я тобі підберу таких… – крути на здоров’я. Якщо маєш, хі-хі, здоров’я. Цареві любов до шмиги. Царі царюють – запам’ятай про це. Ца-арю-ють!
І так урочисто вимовляла оте – «царюють», аж волосся на голові ставало диба – від урочистості чи що.
– І не дітей царі народжують, як прості смертні, а спадкоємців. Утямив? Спадкоємців.
Петро жадав любові. Але хіба те матері доведеш. Вперлась на своєму: царі царюють, а не любляться. А Євдокія Лопухіна тобі для царювання якраз підійде. Не якась там славетна, але й ти ще як цар славою не засвітився. У вас усе ще попереду. Женись на Євдокії Лопухіній – та й по всьому! А оті дурниці – не красива вона лицем, не люба тобі – з голови викинь. Царство треба на ноги ставити, Русь піднімати, а ти… любов. Кажу, на Євдокії Лопухіній женись і не мороч мені голови!
Вінчання Петра і Лопухіної, а молоді до одруження майже не знали одне одного, відбулося 27 січня 1689 р. у церкві Преображенського собору під Москвою. Ті, хто був «за Петра», з нетерпінням чекали, що він одразу ж після оженіння заступить правительницю Софію, «так как по русским понятиям, женатый человек считался совершеннолетним, и Петр, в глазах своего народа женившись, получил полное право избавить себя от опеки сестры».
Юна Євдокія була вихована за старовинними звичаями домострою[1] і тому не поділяла інтересів прозахідного мужа. Згодом чоловік сестри Євдокії – Ксенії Куракін залишить такий опис сестри своєї жінки в «Истории о царе Петре Алексеевиче»: «И была принцесса лицом изрядная, токмо ума посреднего и нравом не сходня к своему супругу, отчего все счастие свое потеряла и весь род свой сгубила… Правда, сначала любовь между ими, царем Петром и супругою его, была изрядная, но продолжалася разве токмо год. Но потом пресеклась; к тому же царица Наталья Кирилловна невестку свою возненавидела и желала больше видеть с мужем ее в несогласии, нежели в любви. И так дошло до конца такого, что от сего супружества последовали в государстве Российском великие дела, которые были уже явны на весь свет…»
Що ж до роду Лопухіних, то Куракін так його охарактеризував: «Люди злые, скупые ябедники, умов самых низких и не знающие нимало в обхождении двором… И тому часу все их возненавидели и стали рассуждать, что ежели придут в милость, то всех погубят и государством завладеют. И, сказати, от всех были возненавидимы и все им зла искали или опасность от них имели».
Від цього шлюбу впродовж перших трьох років народилися троє синів: молодші Олексій і Павло (щоправда, існування останнього в істориків викликає сумнів), померли ще в дитинстві, а старшому, царевичу Олексію, який народився у 1690 р., була призначена більш фатальна доля – він загине з наказу свого батька в 1718 році.
Сімейне життя Петра та Євдокії від самого початку не заладилося, а тому й не склалося. Не люба вона була цареві, та й лицем не красна.
Хоча висватана йому дівчинка, бояринька Євдокія Лопухіна, мовби була й нічогенька – як на позір. І лицем, і тілом, що вже мало якісь там жіночі зваби і спокуси, а бач… Та й він з юних літ не був у цім ділі перебірливим, аби – дівка і «девка попышней». Тому люба йому буде до певного часу.
Як згодом виявиться – не будь-яка. Принаймні йому і на його пристрасті та смаки. Євдокія дісталася незайманою – що ще треба для юнака? А як не силував себе, а не припала вона йому до душі.
У Євдокії його чомусь усе дратувало, тож і зганяв на ній злість – і таке бувало. Неначе вона винувата, що він не зміг нею захопитися – навіть коли лягав у постіль. А муж і жона мають щоночі в одну постіль лягати і витівати там те, що належить витівати мужу й жоні, та ще коли вони молоді. Але останнім часом Петро усе рідше й рідше злягався з Євдокією. А коли й злягався, то механічно виконував свої обов’язки чоловічі – ні їй не приносячи задоволення, ні собі. Бо не мав до неї, як уже мовилось, ані любові, ані почуттів. Тож і насолоди після такого злягання не було. Неначе вона й не жіночого роду.
А може, тому, що в постелі жона була якась… млява. Чи холодна. Лежить як… м-м… лялька, що хоч із нею роби – все стерпить, і все їй байдуже. Просто має йому віддаватися, як мужу, і все тут. Вона й віддавалася – з обов’язку жони, а не з любові чи почуттів. Він товкався на ній, теж з обов’язку, тільки вже чоловічого, але теж не відчував ні любові, ні почуттів. Ні бодай збудження. Тож став рідше й рідше, як сам зізнався, «лазити до неї». А згодом і зовсім припинив – на стороні дівок завжди вистачало на один раз. А такого, щоб його не збуджувала юна краля, з ним не траплялося.
Якось він Євдокії бовкнув:
– Жаль, що в тебе немає крил.
– А для чого мені… крила? – здивувалась Євдокія.
– А щоб ти… щоб ти полетіла…
– Куди? – закліпала очима Євдокія.
– Куди завгодно! Хоч і до дідька, аби подалі від мене.
І в нього почав кривитися рот, смикатися щока, а очі наче вилазили… Вона закричала і кинулась од нього тікати…
З часом заспокоїлась – це ж біда така, наврочено йому, що рот у нього, як розхвилюється, кривиться і щока смикається, а очі наче вилазять з орбіт…
А може, вона й сама винувата, іноді думала. Ніколи не розуміла мужа свого, його реформ, що він уже почав затівати, його потяг до Заходу… Він навіть руське вбрання з себе скинув, а зодягався в європейського крою костюм… Євдокія цього не сприймала, він усе розумів – це й стало причиною їхньої сімейної катастрофи. В подружньому союзі любов не завжди головна, потрібні ще почуття і…
І розуміння чоловіка та підтримка його. Історія знає ось такі приклади. Письменник Іван Бунін із жінкою, яку любив, прожив усього півтора року, а з другою, що його розуміла – 47 років. І був з нею щасливий.
Леонід Утьосов – інший приклад – писав в одному з листів: «У мене була дружина-друг, жона-порадниця, дружина-критик. Тільки не думайте, що я був багатоженцем. Вона була єдина в трьох лицях, моя Олена…»
А знаменитий європейський банкір барон Ротшильд, щоб утримати біля себе кохану, подарував їй на Єлисейських Полях розкішний палац, певний, що тепер вона його любитиме. Бодай із вдячності. Не подумавши, що з вдячності любити не можна. І що ж… Кохана кинула його, кинула його палац і повернулася до свого бідного чоловіка. Щоправда прихопивши з того палацу дев’ять дверей із червоного дерева та з якимись неймовірними бронзовими ручками…
Петро швидко охолов до дружини. А втім, він нею ніколи й не захоплювався, а тому й не любив – потягу до Євдокії як до жінки цар теж ніколи не мав.
– Хіба що з голодухи, бувало, полізу до неї, – відверто казав, як злословив Петро. – Так і син народився, а вона мені байдужа.
Євдокія якось хотіла висловити своє обурення – цариця ж вона, врешті-решт, а не якась там шалава на нічку-другу, та тільки й встигла розтулити рота, як Петро її й обірвав: