По словам восторженного современника Хельбига, «эта особа служила образцом женских совершенств». «С необыкновенной красотой она соединяла самый пленительный характер, – писал он, – была чувствительна, не прикидывалась страдалицей, имела самый обворожительный нрав, не возмущенный капризами; пленяла мужчин, сама того не желая… Слыла законодательницей новой моды – накладных волос и платьев западного покроя».
26 січня 1699 р. на святкуванні дня народження Анни, що відбулося у будинку її матері, Петро I був присутній як постійний шанувальник іменинниці. Він щедро обдарував Анну та її рідню – речами і дорогими прикрасами. І навіть мурованим кам’яним будинком на вісім вікон, який в народі називали «Царициним палацом», – збудованим казенним коштом у Німецькій слободі біля нової лютеранської кірхи. Імператор виплачував Анні та її матері щорічний пансіон у 708 рублів, а згодом подарував їй як вотчину Дудінську волость у Козельському повіті «с деревнями», 295 дворів, зробивши Анну однією з найбагатших поміщиць у Росії.
Кожне побачення з молодим царем, який утікав до неї від своєї набридливої жінки, Анна починала з однією метою: отримати ще і ще дарунки, без яких не могла жити. Тож відверто починала:
– Ну, любий мій царю, що ти сьогодні мені подаруєш?
– Сьогодні, як завжди, – свою любов.
– Ти як завжди, майн герц, надзвичайно щедрий!
– Хочеш іще один будинок у Москві чи під Москвою?
– Хочу! І хочу – ха-ха! – не один.
– Отримаєш.
– Вдячна. Але ти для мене – найдорожчий дарунок долі.
Кидалась йому на шию, висла на нім, а він крутився з нею, дуже радий.
– Ах, як я тебе люблю, мій царю! Дай мені намилуватися тобою. Ти приніс мені свою жагучу любов, тож улий її в мене поскоріш.
Він хапав її на руки, ніс до постелі, а вже там із нею, дужий і невситимий, чого тільки не витівав – їй усе було мало.
– Ще, ще, – кричала і стогнала вона. – Раз на світі живеш…
Ось таку б йому царицю, думав він іноді, а не якусь там… Євдокію Лопухіну, що ні риба ні м’ясо в постелі.
– А нащо нам якась… е-е… любов. Ми ж не хлопець і дівка, а законна пара, тож і любов нам ні до чого.
– Це ти, ти мені ні до чого! – кричав Петро. І кинувши все, квапився до Німецької слободи, до своєї Анни та мав з нею все, все…
Коли в коханця наближався оргазм – Анна ловила цю мить, – він не тямив себе, і цим завжди користувалася німкеня, бо ніколи не втрачала контролю над собою. Здавалося, попроси вона в таку мить у нього Москву, він і Москву віддасть. Така любов Анну цілком улаштовувала.
Романтичні стосунки царя і його фаворитки, яка вже була, власне, царицею, закінчилися 1703 р., коли знайшлися листи, що викривали Анну в зраді… Зі свідчень сучасника: «Петро заплакал и сказал, что прощает ей, поскольку также глубоко чувствует, сколь невозможно завоевать сердечную склонность… Несмотря на то, что вы отвечали обманом на мое обожание, я чувствую, что не могу ненавидеть вас, хотя себя ненанижу за слабость, в которой повинен. Но я заслуживал бы совершенного презрения, если бы продолжал жить с вами. Поэтому уходите, пока я могу сдерживать свой гнев, не выходя за пределы человеколюбия…»
Петро казав Анні, що в нього теж були серйозні наміри відносно їхньої спільної долі, а вона «прельстилась Кайзерлинґом – этим хромым и старым человеком».
Звісно, Петро I, забувши про свій монархічний статус, аби дозолити зрадливиці, дещо перебільшував фізичну неміч її нового – справді, вже немолодого вибранця Кайзерлінґа – але як час покаже, не надто…
Суперник Петра, Георг-Йоганн фон Кайзерлінґ був прусським посланцем, і якось на дипломатичній зустрічі імператор з гнівом кинув йому в обличчя:
– Как вы могли обманным путем обольстить женщину, которую я люблю и относительно которой у меня были самые серьезные намерения?
Посланник щось пробурмотів невиразне – Петро тільки й розібрав (та й російською мовою пруссак володів недосконало): «Я люблю Анну… Анна – моя жизнь…»
Петро ще раз звернувся до Анни – а раптом кохана отямилась, схаменулась? Раптом… раптом вона передумала.
Але Анна була невблаганно-непохитною: вона покохала Кайзерлінґа і нічого зі своїм почуттям не може вдіяти… Вона розуміє, що втративши Петра, вона втратить і шанс стати царицею, але… Їй любов наказала любити Кайзерлінґа і вийти за нього заміж…
Це було її останнє слово.
Роздосадуваний Петро звелів відібрати в Монсів кам’яний будинок, що його в Німецькій слободі збудували коштом казни… Іншу нерухомість Монсам залишили. Петро особисто відібрав у Анни свій портретик-медальйон із діамантами, вигукнувши при цьому: «Щоб любити царя, треба мати його в голові!..»
І як завжди, коли Петро дізнавався про зраду чергової коханки, гнів на якийсь час затьмарював йому розум. Про те, що він жив одночасно з кількома коханками і не вважав те зрадою, чомусь не згадував. Одночасно з Анною Монс Петро мав інтимні взаємини з її подругою Оленою Фадермех. Не вважала зрадою «крутити щось там з іншими» і сама Анна Монс. Казала:
– Якщо іншого виходу, крім як зради, немає, треба зраджувати.
І ще казала:
– Але ж я своєму Петрові вірною буваю досить часто… А коли він завіється в похід чи на війну – маю тимчасову любов з іншими. Але при цьому вірність зберігаю йому, Петрові… Він мені теж часто буває вірним. Навіть по кілька днів поспіль. От ми й пара…
Таких переконань була Анна, але Петро щодо їхніх стосунків був іншої думки. Собі пробачав численні свої зради, але Анні навіть однієї не міг пробачити… І це було в нього як нормою життя – нічого такого… м-м… поганого, як і аморального він у цьому не вбачав. Він – чоловік, повелитель царства і йому, на відміну від цариці, все можна…
А розлютившись, навіть згарячу забував, що сам ніколи не був вірним ні законній цариці Євдокії, яку зраджував з Анною, ні самій Анні, якій зраджував з іншими коханками, ні тим, іншим коханкам, яких, своєю чергою, зраджував ще з іншими коханками…
І це не було чимось особливим чи унікальним у характері Петра. Таке: я можу зрадити жінку, жінка мене – боже борони – притамане майже всім чоловікам. Наприклад, знаменитий серцеїд Олександр Сергійович Пушкін мав донжуанський список із 113 імен жінок, з більшістю яких він був близьким, з іншими – готувався до цього діла… Тож мав інтимні пригоди – ще й які. Зраджуючи при цьому свою законну жону і не вважаючи це якимось гріхом чи аморальністю. Він – чоловік, а чоловікам усе дозволено. Та й не вважав він, жонатий, сім’янин, гульки на стороні якоюсь там зрадою. Та коли вигулькнула чутка – лише чутка, не перевірена як слід – що його люба жона («жонушка», як він її називав), буцімто захопилася іншим чоловіком і що той за нею упадає, то як навіжений кинувся на дуель. І як відомо, наклав головою на тім поєдинку – за самі лише чутки, що його жінка захопилася якимось там Дантесом, хоча сам її стільки зраджував, маючи список із 113 жінок і дівиць, готових лягати з ним у постіль. Вони й лягали, і нічого. А жінкам таке було категорично зась!
Такі вони чоловіки. Справжні при тому.
Краща половина гіршої половини роду людського…
Таким був і цар Петро – вірним він від природи бути не міг. Кохаючи Анну Монс, водночас устигав успішно їй зраджувати, а коли й вона вдалася до цього, то миттєво опинилася під арештом.
Під яким і пробула аж півтора року. І лише тоді, трохи охолонувши чи отямившись, Петро дозволив невірній коханці відвідувати кірху.
Може, він і ширшу волю дав би, але той клятий саксонський посланник Кайзерлінґ так закохався в Анну, що почав вимагати в Петра її руки. Ніби вона була донькою Петра, а він – її батьком, який дає згоду на заміжжя доньки. Але Петро ніяк не міг вибачити зрадливиці її вчинку, і хоча на той час уже мав іншу коханку, навідріз відмовлявся відпускати свою попередню любов на свободу. Діючи за принципом: сам не гам і другому не дам!