Тамтешні князівства, завдяки своєму географічному розташуванню оддалік шляхів половецьких та інших кочовиків не вели з ними постійної та виснажливої боротьби, що десятиліттями (ба століттями!) точилася в Південній Русі. Місця там були глухі, суворі, земля гіршою, тож вимагала більшої праці, але на хліборобів ніхто не нападав, і це вже було добре. Колись у тих краях мешкали фінські племена меря та мурома, але з часом вони, коли з’явилися нові сусіди, русифікувалися, а, втративши свою національну особливість, асимілювалися з прийшлими слов’янами – так почала в тих краях творитися нова, вже Північно-Східна Русь: Владимирська, Рязанська, Суздальська…
Крім рільництва, переселенці займалися лісовими промислами, як казали, «угольничеством, лыкодерством, бортничеством» тощо. Для переселенців з Київщини, слов’ян із діда-прадіда, поселення в нових краях та змішання їх із фінами не могло залишитися без наслідків: поступово змінилась їхня мова, відбулися навіть деякі зміни фізіологічного типу. Непомітно північно-руська народність почала перетворюватися на самостійну великоруську народність. Утворювалися нові звичаї, традиції. Це в тих краях виникне за Юрія Долгорукого маленька фортеця з фінською назвою Москов, що згодом стане центром Московської Русі, a ще пізніше – і центром держави під назвою Росія. І цю нову Русь на півночі та сході разом із тамтешнім людом творили й переселенці з Києва, і край той на віки вічні стане їхньою батьківщиною.
Від уманців, які раніше перебралися до Ростова, Владимира, Суздаля чи Рязані (її удільне князівство згодом увіллється до Ростово-Суздальського) надходили вісті утішні: мовляв, і ви, земляки, перебирайтеся сюди, тут жити краще, та й ворогів немає…
Батько Євпраксії, удільний князь уманський Веслав, перебиратися в далекі й чужі краї не квапився.
– Наш рідний край тут, – казав бувало. – І Уманя наша тут. І її треба берегти, а не нову отчину шукати. А що вороги у нас водяться, так вони всюди водяться – не переводяться. Бо де ви бачили край без них, без воріженьків? Прийдуть вони і в Рязань їхню чи в Суздаль і Ростов – ось побачите…
І як у воду дивився: біда – ще страшніша за половецьку – прийде і в Рязань, але то буде пізніше, як припреться хан Батий з ордою людоловів…
У ті часи в Умані було, як у пісні козака Климовського[2] «Їхав козак за Дунай». Хоч її буде написано через віки після подій, що ми їх описуємо, але так було в Україні чи не споконвіку:
І Євпраксія чекала з походу коханого, рязанського княжича Федора, як ще раніше чекала з походу батька (а коли й одночасно їх обох виглядала з високої фортечної стіни). І на світ білий вона з’явилася, коли батько її був у черговому поході і міг не повернутися.
І прийшов на Русь перший зимовий місяць, званий студнем. Засніжило, забілило видноколи, навіть уночі було біло-біло. А коли з-за рваних хмар виглядав місяць, та ще у повні, все навколо іскрилося сріблом, і світ білий тоді ставав казковим. Земля, ще вдень вогка, з настанням вечора змерзалася в груддя, що навсібіч летіло з-під копит.[3]
Того пізнього надвечір’я удільний князь уманський Веслав Всеволодович повертався з дружиною зі свого чергового походу, яким, здається, не було кінця-краю. Щоправда, з походів він зазвичай повертався з перемогою, але радощів від того було мало: дружина в тих походах танула. І новими воїнами поповнювати її ставало дедалі складніше. Про це й думав князь, і думи його були невеселі. Не радувала й перемога – де брати воїв? Багато їх гине в січах, в його князівстві негусто вже зосталося чоловіків – самі старі та малі. «Довоююся, – думав князь, – що й дружини скоро позбудуся…»
Але нічого не вдієш – на Русі ворогів багато, їх треба долати, щоб вони тебе не подолали. А за звитягу найкращі воїни кладуть голови. Гору береш над ворогом, а дружина стає меншою, і позаду залишаються могильні горбики над полеглими його воїнами. В Умань повернешся – одні радіють, інші, чиї чоловіки не повернулися, голосять і побиваються… А що вдієш?
Попереду в білій імлі світлячками спалахують вогники. То – Умань. Ще трохи – і воїни, нарешті, передихнуть у теплі й затишку – до наступного походу.
На дерев’яних стінах, що бовваніють у тій імлі, видніються постаті дозорців. Але чого це вони розмахують смолоскипами, наче в радості? Чи вітають княжу дружину з поверненням?
За стінами вже видно дахи хат, криті очеретом, комор, то там, то там – церквиці. А он уже здіймається високий княжий терем, критий гонтом.
Та ось уже й міські ворота – розчинені навстіж. Князя з дружиною запрошують. Навстріч мчать вершники.
– Князю, захиснику наш! Із радістю тебе вітаємо! Дочка в тебе народилася! Така гарна – вся у матір, у неньку свою ріднесеньку…
Князь пришпорив біг коня і влетів у місто: було тоді 16 студня 1216 р. І князь уманський Веслав запам’ятав той день – власне, вечір, коли він уперше почув про народження доньки.
Нарешті, у нього народилася довгоочікувана дитина. Бо довго-довго те дитятко чекали. Княгиня й на богомілля ходила, і на церкви жертвувала, і била поклони перед іконами, благаючи послати дитятко. І ось небеса зглянулися. Потім з’явиться й син-спадкоємець… І княгиня, взявши у няньки сповиту донечку, тулила її до грудей, наспівувала:
Князь не зайшов до палат, а вбіг – збуджений, захеканий.
– Ну?… Де вона? Де? Де? – кинувся до княгині Феодулії, жони своєї. – Показуй же мені хутчій дитятко наше!..
І коли княгиня усміхаючись подала йому сповиток із малям, ухопив його, зазирнув у нього, вигукнув:
– Ось такою я й уявляв дитятко наше! Донечка наша буде такою ж щасливою, як і ми з тобою, моя люба. Як по-грецькому буде «щаслива»?
Феодулія була грекинею родом із Візантії, грецька мова – її рідна, але й руську вона вже знала, як рідну.
– Евпраксія! – вигукнула.
– Так і назвемо нашу донечку. Назвемо… Євпраксією. Себто – щасливою.
В Умані, у княжому теремі батька, минули перші шістнадцять літечок Євпраксії. Дівчинка була височенькою, стрункенькою і вельми гарненькою. Навколо голівки вінцем дві заплетені коси. Темно-карі, такі жваві й проникливі оченята, злегка смагляве личко… Сміється так гарно, що послухаєш її – то лише сміхом будеш зачарований. Вже почали до княжої доньки свататись хлопці-молодці, але всі отримували відмову. Мала ще дівонька. Хай ще рік-два підросте. Аж року 1232-го в Умань заїхав рязанський княжич Федір, син тамтешнього великого князя Юрія Інгваровича. І як побачив Євпраксію, так і вигукнув:
– Моя! Оце вже моя!
Євпраксія зашарілась, зарожевіла, як півонія, що з пуп’янка почала ставати квіткою, і, затуляючи личко руками, побігла до княгині-матінки.
– Мамо, мамуньо! Я не відаю, що зі мною коїться…
– А що ж з тобою коїться, дитино моя? Чи ти, бува, не закохалася в рязанського княжича?
– Ой, не знаю, матінко, не знаю… І не відаю, але рязанський княжич Федір мені чомусь… любий. Мовби я скільки живу, стільки й знаю його, хоч він зі своєї Рязанщини вперше заїхав до нашої Умані…
– Пропала дівка… – посміхнулася мати, але посміхнулась чомусь журно – не хотілося розлучатися з любою донькою. Так швидко це лучилося. Не встигла донька й нащебетатися в батьковім гніздечку, як уже пора їй вилітати. А коли рязанський княжич такий любий, доведеться їхати аж до Рязані. Хоча таке князівство, як Рязанське, не шкода княгиньку й віддавати. Буде вона там у теплі та затишку…
Вже й свати на порозі. Неблизький шлях од Рязані до Умані, а вони вже тут – своєї завели урочисто:
– Почули ми, світом блукаючи, що у вас, добрі люди, виросла красна квітонька. А у нас, теж добрих людей, садочок є. Тож чи не пора вашу квітоньку та пересадити в наш садочок? Маємо доброго садівника, княжича Федора, якому запала в серденько ваша квітонька, він її й доглядатиме у своєму садочку…