– Івашко з Рогатина… Господар на замку в Олеську… – проказав, гірко посміхнувшись. – Вкуси собі палець, Арсене, не вхопиш шилом патоки… Ех, братіє, братіє, порвалось на мені шматіє, як не ймете віри, подивіться на діри! – Він задер поли зеленого кафтана й повернувся до скоморохів. Ті ще не ховали інструментів, бо гурт не зовсім розтав, можна було продовжувати веселіє.
– Агов, вую, – похопився Арсен, побачивши неподалік сухорлявого чоловіка зі шпакуватою короткою бородою і в оксамитовій ярмулці, що був схожий на пілігрима або дидаскала. – Вую, немолоді вже єсьте, то мали б знати, коли той Івашко опинився в Олеську, бо колись старостував там варшавський хорунжий Павло з Родзанова, мазовчин окаянний, який собаками цькував нас від замку аж до Гавареччини, де ми в гончарів напилися й горшки побили.
– А знаю, знаю, – відказав чоловік. – Івашко ласку в Яґайла заслужив ще під Ґрюнвальдом, за що став боярином земельним, королівським ленником на Рогатинщині. А потім до Вітовта перейшов, і той його старостою Олеського замку поставив. – Чоловік оглянувся: серед людей, які ще не розійшлися, не видно було ні шляхтичів, ні королівських рицарів – стояли тільки селяни й міщани. – Івашко – здольний лицар, і кажуть, він серед тих бояр, які за Свидриґайла. Та тільки…
– А що, а що? – почулося з гурту. – Свидриґайло – князь справедливий, він за Галицьку Русь православну…
– Усі за Русь православну, – примружив очі чоловік. – Усі… Щоб більший кусень собі відшабатувати. Токмо ми, русини, ще не знаємо, з якого боку підступитися до тії Галицької Русі…
Туроподібна В’їзна вежа з подвійною брамою, гостроверхі Владича і Стирова над південним урвищем поєдналися між собою товстостінним муром із заборолами, заховавши від людського й ворожого ока правительське ядро Волині з ґотичним червоним палацом великого литовського князя посередині замкового двору, з собором, резиденцією луцького єпископа, каплицею і сторожовими ізбами.
Міцну фортецю збудував колись на стрімкому березі Стиру син Данила Галицького Мстислав. Її можна взяти хіба що голодом або безводдям.
До замку зусібіч тулиться багатолюдний Луцьк, відгороджений од лядського боку непрохідними багнами над Стиром і Сапалаївкою; вийти з нього безмостовою дорогою можна тільки трактом, що йде від Владичої вежі на Литву.
Великий князь Литво-Русі Вітовт Кейстутович резидує в червоному палаці, звідки веде підземний хід попід Владичу вежу аж до Гнідави; до княжих хоромів сходяться вряди-годи на урочистості й бенкети європейські монархи, які з’їхалися до Луцька на конґрес. А Волинь натужується і стогне, а дорогами щодня тягнуться санні валки з міхами борошна, з бочками меду, з тушами впольованих у пущах зубрів, лосів, і женуть звідусіль волинські кметі стада биків та баранів – щоб нагодувати й напоїти іменитих гостей.
Не міг замок умістити всіх європейських правителів з почтами, бо наїхало їх тієї зими під 1430 рік!
Вітовт відвів для постоїв найкращі будинки в Луцьку й фільварки на околицях, одного лише гостя, та й то не надто прошеного, задля остороги поселив у склепінчастих кімнатах Стирової вежі – неспокійного, бунтівливого, та нині потрібного йому в тяжбі з королем Польщі Яґайлом – свого двоюрідного брата Свидриґайла Ольґердовича, князя чернігівського.
Сьогодні – великий ярмарок на майдані перед В’їзною брамою: днями ко́нрес закінчиться. Нині ж увечері велику нараду провадитимуть європейські правителі в червоному палаці Вітовта: Свидриґайло з самого ранку жде запросин на нараду.
Не кличуть… Вітовт прислав дари, брат Яґайло – милостивого листа, а самого не просять.
Свидриґайло ходить по хоромах, немов звір у клітці, злоба й рішучість нахлинають на нього, і враз, мов спалах блискавки, проймає мозок рішення:
«У себе скличу свою раду!»
Князеві думи перервав скрип дверей, на порозі став одвірний:
– Державець Олеського замку боярин Івашко Преслужич-Рогатинський проситься до тебе, князю.
– Клич… Клич! Саме до речі…
До хоромів увійшов високий лицар з посивілою бородою і, поклонившись, мовив:
– Руські бояри просять тебе, Свидриґайле, у свій стан. Князь, кремезний і присадкуватий, підійшов до гостя і довго стояв мовчки, придивляючись, – наче зважував, чи варто ділитися з цим мужем своїми замислами. Боярин теж мовчки ждав. Густе волосся, пов’язане чорною стрічкою, спадало на плечі, губи заціплені, погляд пильно пантрував князя.
– Б’є наш час, Івашку, – врешті вимовив Свидриґайло, заповзята рішучість блиснула в очах князя, і злагіднів погляд боярина. – Чуєш, б’є наш час… Це добре, що ти прийшов, олеський старосто. Я тебе ще не зрів ув очі, а ти моя головна опора на півдні – на Кам’янець мало маю надії. Кажеш, просять мене руські бояри у свій стан? Скажи, що йду. А ввечері ви всі прийдете до мене на бенкет… Але як це так, що я досі тебе не бачив, Преслужичу?
– Спасибі, що хоч ім’я моє запам’ятав…
Понурився боярин Івашко: близько тримає біля себе Свидриґайло князів Василя Острозького, сина Федора, що то ратоборствує нині серед гуситів, і Олександра Носа, та визволяли Свидриґайла з крем’янецької тюрми не тільки вони. Як нині пам’ятає Івашко… У великий четвер 1418 року зібралися князі Василь та Олександр у Рогатині, у дворі Преслужича, і таку кознь задумали: «Свидриґайло за нами стояв, то ми визволимо його і князем своїм поставимо». І послали в Крем’янець двох чоловік, змовившись із ними: «Предайтеся служити воєводі крем’янецькому. Єгда же ми прийдемо ко граду, ви возвод отогніть і міст положіть». І ті приїхали, довірилися воєводі, а в понеділок Великодній Василь, Олександр та Івашко прибули до Крем’янця із загоном у п’ятсот чоловік, пройшли по спущеному мосту і серед темної ночі перебили крем’янецьку залогу…
– Ніч була, коли ми тебе визволяли з крем’янецького острогу, – сказав по хвилині Івашко. – Василь Острозький та Олександр Ніс помчали тоді з тобою до Констанци, я ж повернувся у Рогатин. Ти не забув того, княже, що врятували ми тебе?
– He забув, – спохмурнів Свидриґайло, і це не пройшло повз уваги Івашка Преслужича. – Скільки маєш війська в Олеську?
– Тисяча. На полі – тисяча. А в замку вона трьох вартує. Неприступний мій замок.
– Як довго витримаєш облогу?
– Півроку. Але чому ти спохмурнів, князю?
Відповіді не було, і серед цієї мовчанки раптом тривога пройняла боярина. Півроку… Тисячі королівських рицарів на заолеських полях – від Підлисся до Пліснеська – з таранами, облоговими баштами, кінні й піші, в залізі і з вогнем, а замок посередині – між порослими лісом болотами і хребтом Вороняцьких гір. Півроку на червоному полі… А якщо більше?
– Чому ти спохмурнів, князю? – перепитав Івашко Преслужич.
– Думаю…
Та враз забігали Свидриґайлові очі, весело спалахнули, він розкотисто засміявся – щось скомороше, заразливо веселе було в цьому безпричинному сміхові, і боярин засміявся теж.
– Півроку, кажеш? – обірвав сміх Свидриґайло. – А нам досить півмісяця!
– Спитати хочу тебе, князю…
– Увечері спитаєш. Я збираюся до вашого стану.
Засурмили роги біля В’їзної брами, литовські стражники підняли вгору алебарди, лучники вибігли на майдан, вигукуючи:
– Дорогу, дорогу!
Галман знявся за вірменськими лядами, литовські жидове, обвішані дорогими єдвабами та оксамитом, спритно пробралися до проходу, а від паперті Покровської церкви поповзли жебраки. Немов жуки, мов слимачня, катуляли на сідницях, перевалювались на милицях, рачкували на руках, сунулись на животах безногі, сліпі, безрукі, кульгаві, з оголеними синіми колінами, з виставленими обрубками, з відкритими гнойовими виразками, лементуючи, скиглячи. Їх, ніби то було гаддя або щури, відштовхували ногами лучники, жебраки хапали воїв за халяви чобіт, відкочувались і наповзали знову.