«Монах у червоних штанах». Мене це дуже ображало. Трохи пізніше отримали на карточки калоші, я їх підв’язувала і так бігала. Біля кісточок вони натирали ранки, тому весь час доводилося під п’ятки щось підкладати, аби п’ятка була вище і не було б цих ран. Але зима була такою холодною, що в мене весь час підмерзали руки й ноги. У школі часто псувалося опалення, в класах замерзала вода на підлозі, і ми ковзали між партами. Сиділи в пальто, в рукавичках, тільки обрізали пальчики, щоб можна було тримати ручку. Пам’ятаю, що всі багато читали… Так багато… Як ніколи… Перечитали дитячу бібліотеку, юнацьку. І нам почали давати дорослі книжки. Інші дівчатка боялися, навіть хлопці не любили, пропускали ті сторінки, де писалося про смерть. А я читала…
Випало багато снігу. Усі діти вибігали на вулицю й ліпили снігову бабу. А я не могла вийти з дива: як можна ліпити снігову бабу й радіти, коли війна.
Дорослі слухали весь час радіо, без радіо не могли жити. І ми теж. Раділи кожному салютові в Москві, переживали кожне повідомлення: як там на фронті? У підпіллі, в партизанах? Вийшли фільми про битву під Сталінградом і під Москвою, так ми по п’ятнадцять-двадцять разів їх дивилися. Тричі підряд показуватимуть, і ми будемо тричі дивитися. Фільми показували у школі, спеціального кінозалу не було, показували в коридорі, а ми сиділи на підлозі. Дві-три години сиділи. Я запам’ятовувала смерть… Мама мене за це лаяла. Радилася з лікарями, чому я така… Чому мене цікавлять такі недитячі речі, як смерть? Як навчити мене думати про дитяче…
Я перечитала казки… Дитячі казки… Що я знову помітила? Я помітила, як багато там убивають. Багато крові. Це стало для мене відкриттям…
Наприкінці сорок четвертого року… Я побачила перших полонених німців… Вони йшли широкою колоною по вулиці. І що мене вразило, так це те, що люди підходили до них і давали хліб. Мене це так вразило, що я побігла на роботу до мами запитати:
«Чому наші люди дають німцям хліб?». Мама нічого не сказала, вона тільки заплакала. Тоді ж я побачила першого мертвого в німецькій формі, він ішов-ішов у колоні й упав. Колона постояла й рушила далі, а біля нього поставили нашого солдата. Я підбігла… Мене тягнуло подивитися на смерть зблизька, побути поряд. Коли по радіо оголошували про втрати супротивника, ми завжди раділи… А тут… Я побачила… Людина наче спала… Він навіть не лежав, а сидів, напівзігнувшись, голова трохи на плечі. Я не знала: ненавидіти мені його чи жаліти? Це був ворог. Наш ворог! Не пам’ятаю: молодий він чи старий? Дуже втомлений. Через це мені було важко його ненавидіти. Я теж мамі про це розповіла. І вона знову плакала.
Дев’ятого травня ми прокинулися вранці від того, що в під’їзді хтось дуже сильно кричав. Було ще зовсім рано. Мама пішла дізнатися, що трапилося, прибігла розгублена: «Перемога! Невже перемога?» Це було так незвично: війна скінчилася, така довга війна. Хтось плакав, хтось сміявся, хтось кричав… Плакали ті, хто втратив близьких, раділи від того, що все-таки це – Перемога! У когось була жменька крупи, у когось – картопля, у когось – буряки, – все зносили в одну квартиру. Я ніколи не забуду того дня. Отого ранку… Навіть надвечір уже було не так…
Під час війни всі чомусь говорили тихо, мені навіть здавалося, що пошепки, а тут усі раптом почали розмовляти голосно. Ми весь час були поряд із дорослими, нас пригощали, нас голубили й проганяли: «Ідіть на вулицю. Сьогодні – свято». І кликали назад. Нас ніколи стільки не обіймали й не цілували, як того дня.
Але я – щаслива людина, в мене повернувся з війни тато. Тато привіз гарні дитячі іграшки. Іграшки були німецькі. Я не могла зрозуміти, як можуть бути такі гарні іграшки німецькими…
Із татом я теж спробувала заговорити про смерть. Як нас бомбили, коли ми з мамою евакуювалися… Як уздовж дороги по обидва боки лежали мертвими наші солдати. Їхні обличчя були прикриті гілками. Над ними дзижчали мухи… Тисячі мух… Про мертвого німця… Розповіла про тата моєї подружки, який повернувся з війни і через кілька днів помер. Помер від хвороби серця. Ніхто не міг зрозуміти: як можна померти після війни, коли всі щасливі?
Тато мовчав…
«Одна жменя солі… Усе, що залишилося від нашого дому…»
Мишко Майоров – 5 років.
Зараз – кандидат сільськогосподарських наук.
Під час війни я любив сни… Я любив сни про мирне життя, про те, як ми жили до війни…
Перший сон…
Бабуся впоралася з господарськими справами… Я чекаю на цей момент. Ось вона підсуває стіл до вікна, розстеляє матерію, накладає на неї вату, накриває її іншим шматком матерії й починає стьобати ковдру. У мене теж є робота: з одного боку ковдри бабуся вбиває цвяшки, до них по черзі прив’язує шпагат, який натирає крейдою, а я натягаю його з іншого боку. «Тягни, Мишенько, сильніше», – просить бабуся. Я натягую – вона відпускає: бах – і готова крейдяна смужка на червоному чи синьому сатині. Смужки перехрещуються, виходять ромбики, по них біжать стібки чорних ниток. Наступна операція: бабуся розкладає паперові викрійки (зараз це називається трафаретом), і на зметаній ковдрі з’являється малюнок. Дуже гарно й цікаво. Моя бабуся майстриня й сорочки строчити, особливо комірці їй вдаються. Її ручна машинка «Зінгер» працює й тоді, коли я вже сплю. І дідусь спить.
Другий сон…
Дідусь чоботарює. У мене й тут є діло – готувати дерев’яні шпильки. Зараз усі підошви – на залізних гвіздках, але вони іржавіють, і підошва швидко відлітає. Може, й тоді вже використовувалися залізні гвіздки, але я пам’ятаю дерев’яні. Із рівної, без сучків, колодки старої берези треба було напиляти кружки й залишити висихати під повіткою, потім настругати брусочки товщиною близько трьох сантиметрів і довжиною сантиметрів із десять і теж просушити. Із отих брусочків легко відколоти поперечні пластинки товщиною два-три міліметри. Швецький ніж гострий, і ним легко зрізати край пластинки з двох боків: упреш її у верстак – жик-жик, і пластинка гостра, а потім уже колеш гвіздки-шпильки. Дідусь наколюшкою (таке шевське шило) наколює отвір у підошві чобота, вставляє шпильку, стук шевським молотком! – і гвіздок у підошві. Шпильки набивають у два ряди, це не лише гарно, а й дуже міцно: від вологи сухі березові гвіздки тільки розбухнуть і ще міцніше триматимуть підошву, і вона не відпаде, аж доки не зноситься.
А ще дідусь підшиває валянки, вірніше, робить другу підошву на валянках, вони тоді довше служать і можна в них ходити без калош. Або обшиває шкірою задник валянка, аби в калошах той не швидко протирався. Мій обов’язок – сучити лляну нитку, смолити варом і вощити воском дратовку, засилювати її в голку. Але шевська штопальна голка – велика цінність, і тому дідусь найчастіше користується щетиною, найзвичайнішою щетиною із загривка дикого кабана, можна і з домашнього, але та м’якіша. У дідуся такої щетини – цілий жмут. Нею можна й підошву пришити, й маленьку латочку в незручному місці: щетинка гнучка і де завгодно пролізе.
Третій сон…
Старші хлопці в сусідському великому сараї організували театр, іде вистава про прикордонників і шпигунів. Квитки по десять копійок, а в мене немає, і мене не пускають, починаю плакати: я теж хочу «побачити війну». Заглядаю тайкома в сарай, «прикордонники» там у справжніх гімнастерках. Спектакль приголомшує…
Далі сни мої обривалися…
Незабаром я побачив солдатські гімнастерки в нас удома… Бабуся годувала втомлених і запорошених солдатів, а вони говорили: «Німець пре». Я почав чіплятися до бабусі: «А які вони, німці?»
Складаємо на воза клунки, мене саджають на них… Кудись їдемо… Потім повертаємося… У нас у хаті – німці! Вони схожі на наших солдатів, тільки в іншій формі і веселі. Ми з бабусею і мамою тепер живемо за пічкою, а дідусь – у сарайчику. Бабуся вже не стьобає ковдри, дідусь не шевцює. Одного разу відсуваю запону: в кутку біля вікна сидить німець у навушниках і крутить ручки рації, чути музику, потім чітко російською… Інший німець у цей час намазував масло на хліб, побачив мене і махнув ножем біля самого мого носа, я ховаюся за полог і вже не вилізаю з-за пічки.