За той час утратила вона й мужа, найліпшого й найвірнішого приятеля свого, і зосталася сама одна з сином Андрушою, що розпився до краю й управляв недбало дрібне, сільське, незначне господарство, в недостатках і найглибшій самітності.
А тая самітність мала також свою історію, переповнену невидимими драмами, доки не повернув назад до рідного краю з своєю родиною син Йосип. Не на відвідини приїхав до матери, бо в листах він все довідувався про життя матері, братів і сестер, допомагаючи матеріально, скільки міг. Але приїхав до неї, щоб забрати її з собою.
І не прибув він енергійним, певним своєї сили чоловіком, яким від’їхав від них, а зламаним, постарілим передчасно, горем прибитим, із тяжкою раною в душі. Єдина його дитина, вся радість його, що покладав усю свою надію в життю, син, стратив після тяжкої недуги на п’ятнадцятім році життя зір, і не вважаючи на всякі старання лікарів і подорожі до всяких корифеїв, зостався на віки сліпцем.
Його гарна, життя жадібна, легкодушна мати, в найкритичніший час нещасної недуги сина, спустилася надто на слуг, що були при хорому – і нещастя згодом сталося, не раптом вражаючи, лише звільна, ступнево, а врешті перейшло в повну темноту, що вже ніколи більше нещасного хлопця не покинула.
З тим настала й розпука. Правда, вона була така, що серце розривала, як і сам випадок. Це ж було страшне горе – мати однісіньку свою дитину сліпою! Коли перші роки нещастя минули і мати з своїм горем усвоїлася, взяла безжурна, легка вдача її знов верх, і гарна жінка стала в товариствах і забавках та інших товариських разривках шукати розради. На умовляння й закиди мужа, що засуджував безмилосердно й гірко легкодушність і безжурність жінки до нещастя сина, – вона знаходила все викрути й оправдання на свої вчинки.
Спихала не задумуючись, як це буває звичаєм безжурних і малоінтелігентних істот, вину свого нещастя на проклін батька і, як викручувалася на недбалий догляд «християнської» слуги, що обходила й доглядала хорого в найкритичнішій порі. Це доводило до бурхливих суперечок, пізніше до сцен, котрі чимраз то частіше поновлялися, а з літами, однаково поновлюючись, усе загострювалися. Нарешті дійшло до того, що подружжя побачило себе в зовсім іншім, неначе досі незнанім, новім світлі, ніж було звикло на себе за давніх літ глядіти.
Він закидав їй орієнтальну недбалість, брак чуття, та що її душу держить в руху лиш жадоба легкого життя, коли натомість вона йому при кожній нагоді закидала всякі нещасливі пригоди й випадки в його родині, мотивуючи їх тим, що всі з його родини з кореня лихі люди; коли б, мовляла, були добрі, за яких себе вважали, то Бог був би їх подружжя таким нещастям, як осліплення сина, не карав.
Але ти, – говорила чоловікові, – ти такий самий, як твої брати й сестри, а ті такі, як родичі і вся ваша «віруюча» раса, і тому нещастя напали вашу хату.
Потім дорікала йому його становищем, котре одержав, щоправда, за допомогою її маєтку, неначе погірдливу залежність від неї, і тим було з її боку зроблено найтяжчий привід до незгоди. Коли одного разу, – оповідав матері з відверненим обличчям, – зневажила його знов на тім пункті перед слугою нечуваною сценою, – вразила його, здається, в найтоншу струну його душі, викликавши тим таке пекло почувань у його серці, що він не здолав над собою довше запанувати. Вже доволі довго вона його з болотом мішала, доволі мучила, кривдила, – тож не диво, щораз і в нім терпець урвався і він… підняв руку на неї. Вона закричала.
Так поводяться з дикими звірями, що все нападають на наше життя фізичне, чи психічне, – вистогнав він погаслим голосом, – так обороняються від звірів…
А вона, гадюкою вчепившись за його, мов божевільна, не вгаваючи кричала на всю хату:
На твою жінку підносиш ти руку, лихий чоловіче? На твою жінку, що поставила тебе на ноги?.. Старче ти, як і всі тієї віри, до котрої належиш! Чи ти в додатку до твоєї нікчемності ще й збожеволів?..
Я жалую[12], що вже давніше не «збожеволів», а то, може, моє серце знаходилося б нині в іншім настрою, ніж тепер, а чесне ім’я мого батька не було би під твоїми ногами. Низька ти, орієнтальна породо, що не знає нічого іншого, жадних шляхетніших зворушень душі, крім жадоби за мамоною. Я жалую, – кажу ще раз, – що не «збожеволів» давніше, бо в такім разі не стояв би я нині в очах світа і своєї родини яко нужденний чоловік, котрому донька звісного лихваря справляє зневаги, безсонні ночі й біль.
– Але я був боягузом, – казав він далі, – підлим боягузом, з самого початку, як тільки виявила ти свій правдивий характер і показала свою нікчемність; я вже тоді був повинен інакше до тебе поставитися. Але тому, що я боявся, стала ти горою[13], а з тобою всі твої низькі й нікчемні інстинкти. На моє оправдання й оборону маю лиш те, що я тебе боготворив, любив, уважаючи тебе за якусь справді прекрасну, бездоганну побожну «Рут» з Біблії, задля якої «Рут» я в захваті офірував свою кар’єру, любов родичів, їх спокій і надії на мене, і, як бачу, занапастив усе своє життя. Але ти, – ти не була ніколи чим іншим, як донькою відомого лихваря, котрого ім’я згадує ще й нині простий народ з огидою і жахом, мов упиря. Ти, по правді, ніколи не розуміла і не знала святого чуття любови і тому нагородила мене в твоїм порожнім житті тільки зневагою, горем і розчаруванням! Тому знай, я гордую не лиш тобою, але й собою, а коли ти хоч трохи здібна зрозуміти далекосяжність оцих моїх смутних слів, то йди і роздумуй над ними!
– Ти, старче! – повторила вона замість усякої іншої відповіді, – чи я мушу тобі вдруге пригадувати, кому ти маєш твоє становище завдячити? Пріч мені зараз з-перед очей, а то я скличу зараз усю свою родину!
– Ти маєш слушність, коли вживаєш проти мене слово «забув», бо я не повинен був забути, що я не нащадок якогось там крамаря, але нащадок старої чесної працьовитої, шанованої родини. Так, жінко; а що я про те забув, засліпившися лише твоєю гарною вродою, то от тепер, протверезившися, і бачу свою до краю покалічену долю і змарноване життя, переповнене зневагою. Коли б не було оцеї нещасної дитини, – котрої матір’ю ти єси, – то не бачила б мене ніколи в оцім домі. Але, – додав він, найглибше вражений гіркою правдою, – поновляється тисячами разів у житті, що «де люди люблять, – мусить найбільше упокоритися той, котрий найбільше любить». Між нами обома – припала та роля мені. Але я не маю навіть того задоволення, що ти мою ролю розумієш. А тепер кажу, – іди! Розбери мої слова й читай у своїм талмуді…
Матері здавалося при синовім оповіданню, що її уста немов стали паралізовані, – до такої міри не могла вона на яке там слово здобутися. Одначе вона лише невимовно страждала. Здавалося, що весь супокій, якого під час його оповідання додержувала, був лише хоробливим станом, що його вона кожної хвилини може порушити, і то лише на те, щоб уже дальшої хвилини вчинити щось грізне. Але число смутних і гірких днів, котрі ламали її енергійну вдачу, було мабуть завелике, щоб її врешті не перемогло. Замість усяких слів зціпилися її руки пальцями докупи, і вона притискала їх безмовно до грудей, спираючися, мов у млостях, на софу. От так чинила це раз у раз.
Тоді, при тій короткій характеристиці його життя з невірною, вона не могла на свого сина глянути. Його горе було завелике, а покійний батько й вона вже надто впевнено пророчили йому нещастя з такого подружжя, щоб була вона тепер в силі сказати йому яке слово. Чогось утішного не могла вона сказати, бо загородив він своїми вчинками проти них, від’їжджаючи, поле, а на докірливе… не було відваги. Тож мовчання, що само собою прийшло, було саме добрим у тій хвилі… Тоді в своїм любовнім захваті розмахнувся він чи не проти цілого світу до боротьби за свою прекрасну «Рут» і за щастя з нею. Тепер же було в нім усе занадто збезсилене та розчароване, а вона занадто немічна, щоб хоч у дечім стати йому до помочи.