Вимірювання годин приходить до Греції набагато пізніше; спочатку воно було доволі приблизним та неточним. Близько V ст. до н. е. астроном Метон встановлює в Афінах солярний квадрант. Ідеться про кам’яну півсферу, так звану pólos, у центрі котрої містився вертикально розміщений металевий наконечник стрижня або стилус, що називався гномон. Коли сходить сонце, тінь від стилуса відбивається на вигнутому камені, даючи змогу поділити день на дванадцять частин, або «годин», які відображають рух Сонця: звідси походить назва horológion, тобто «лічильник годин». В Александрії натомість у вжитку була водяна клепсидра, що згодом набула поширення у всьому Середземномор’ю. Клепсидра складалася з двох посудин, що поєднувалися за допомогою порскача; вода з однаковою швидкістю стікала до нижньої посудини. Однак водяні клепсидри – так само як і квадранти – не враховували широтної різниці сонячного ходу й тому демонстрували неточні результати, якщо їх переміщували в інше місце, розташоване далеко від тієї точки, де вони були розроблені.
Поряд із цією ідеєю циклічності часу існувала також «лінійна» версія послідовності подій протягом тривалішого періоду, що була необхідна для визначення так званого цивільного часу.
Так, якщо циклічний час справді добре керує повсякденністю протягом місяця або року, то для триваліших періодів це не спрацьовує. Справді, як тоді розрізняти події, що відбулися в один і той самий день того самого місяця, але в різні роки?
Ця функція була відведена «циклу Олімпіад»: у 260 р. до н. е. у Греції було зафіксовано початок відліку історичного часу від 776 р. до н. е., коли розпочали реєструвати та зберігати імена переможців Олімпійських ігор. Цикл Олімпіад розрахований на чотири роки (кожен рік усередині чотирирічного циклу має свій порядковий номер).
Існували й інші, менш досконалі рішення. Наприклад, кожному року присвоювалося ім’я архонта, котрий тоді обіймав цю посаду (Афіни), або ефора (Спарта) чи консулів (Рим). Представники влади, стаючи епонімами певного року, доводили свою зацікавленість у контролі над часом із боку тих, хто керує містом та разом із тим у контролі над його історією.
За трапезою разом із греками.
Їжа набуває значення параметра відстеження часу та фаз дня (сніданок, обід, вечеря), повсякденних моментів і таких урочистих свят, як важливі у житті обряди переходу (народження, уродини, одруження, смерть). У Греції, як згодом й у Римі, ключові календарні свята були пов’язані з їжею: в Афінах навесні відзначають свято квітів Анфестерії, під час котрого відкорковували бочки з молодим вином та готували зелений суп для покійних, а в листопаді на святкуванні Піанепсій на честь Аполлона роздавали бобові коржики. На світанку історії грецького суспільства харчування було простим та помірним: ячмінний хліб, овочі та сири. Основною стравою була máza, сформована з ячмінного борошна галета, але випікався також білий пшеничний хліб (ártos) круглої форми. Máza була настільки важливою складовою раціону, що греки називали себе «хлібоїдами» (Гесіод, Роботи і дні, 82). З часом до раціону увійшло й споживання м’яса, але дуже помірне. Насправді м’ясо було дуже дорогим, і біднота їла його лише з нагоди релігійних свят. Переважна частина жителів міста та узбережжя частіше споживало рибу, ніж м’ясо. Була поширена також форма солодощів (trágema), до складу якої входили сухофрукти, поширений у Греції інжир, а також горіхи або солодкі фрукти у меду. До харчових продуктів широкого споживання належали також сир, цибуля та часник. Їли на дерев’яних або теракотових тарілках чи мисках, допомагаючи собі ножами для м’яса або ложками для пюре з квасолі чи сочевиці, а для споживання решти користувалися руками. За столом пили воду або молоко, здебільшого козяче, з теракотових, дерев’яних або металевих чаш. Найбажанішим напоєм залишалося, проте, вино, котре вважали найкращим даром богів. Від своєї появи вино стає прекрасним культурним маркером, виявляючи різницю між чоловіками і жінками, між греками і варварами, між людьми і богами. Аби довше та без шкоди насолоджуватися вином, греки справді ніколи не пили його чистим, а змішували з водою та підсолоджували медом; його також ароматизували чабрецем, м’ятою чи корицею та пили після того, як воно довго томилося на вогні, як варене вино.
Щодня їжу приймали тричі. Оскільки роботи та політичні збори розпочиналися зі сходом сонця, афінський громадянин дуже швидко снідав легкими наїдками (acrátisma), що складалися з невеликого хлібця з ячменя або пшениці, замоченого в невеликій кількості нерозбавленого вина; сніданок міг збагачуватися за рахунок оливок або інжиру. Близько опівдня відбувався швиденький перекус (áriston), котрий, утім, міг відбутися й ближче до вечора як полуденок.
Утім, найважливішим серед прийомів їжі був той, що відбувався наприкінці дня або навіть уночі – вечеря, або deipnon. З нагоди вечері інколи влаштовували бенкет (sympósion) для вшанування громадських свят або, у більш приватній формі, для відзначення подій у родині чи підкріплення товариських стосунків. Симпосій спочатку відігравав роль жертовної трапези в кульмінаційні моменти соціалізації аристократичної та військової еліти, а згодом набув більш поширеної форми бенкету для запрошених. Зазвичай його влаштовували у будинках найзаможніших людей або за рахунок тіасосів, члени котрих приносили із собою готові наїдки. В обох випадках, під час як частування гостей, так і пригощанні за спільні кошти, йдеться завжди про трапезу чоловіків, оскільки вільні жінки були вилучені як із політичних, так і з соціальних заходів. Єдиними жінками, котрі могли з’явитися під час другої частини бенкету, були музикантки, танцівниці та гетери, куртизанки. Грецький бенкет складається з двох частин: перша припадає на захід сонця та присвячена трапезі і споживанню наїдків (deipnon), а друга, триваліша, власне, й має назву симпосій, тобто є часом, коли «разом пили» під час бесіди на різні теми або танців та ігор різного роду.
Перш ніж увійти до будинку, де відбуватиметься бенкет, необхідно роззутися. Раби миють ноги кожному запрошеному, отже ті можуть увійти до бенкетної зали та розташуватися на ліжку, не ризикуючи забруднити покриття. Запрошені, інколи прикрашені коронами з листя або квітів, їдять напівлежачи або з піднятими ногами, розташовуючись двоє на двоє на ліжках біля маленьких столиків. Друге омовіння перед їжею – це миття рук у мисках, що приносили їм раби, адже їжу брали пальцями, а серветки ще не були в ужитку; усі витирали рота шматочками хліба, котрий потім кидали на землю разом із недоїдками. Приймання їжі розпочиналося зі свого роду «аперитиву», чаші ароматизованого вина, котру запрошені передавали один одному. По завершенні споживання їжі обідні столи прибиралися та милася підлога. Далі здійснювалися жертовні узливання та співали гімн: розпочинався симпосій. Перед тим, як почати пити, призначався симпосіарх, або керівник бенкету, котрий вів облік кількості келихів, які міг випити запрошений; по черзі виголошувалися тости за здоров’я кожного. Музика й танці могли веселити гостей, котрі під час симпосію – який з часом перетворився на справжній літературний жанр – вели бесіду, віддавалися любовним втіхам або вправлялися у спритності, зокрема, граючи у коттаб. Ця гра, певно, сицилійського походження, мала багато варіантів. У класичному коттабі гравець мав влучити у ціль вином, що залишилося в його келиху. Інколи вином мають влучити в маленькі келихи, що плавають на поверхні у більшій посудині. Переможець гри в коттаб, котрий визначається, зокрема, й за красою жестів – предмет постійної уваги в Греції – у винагороду отримує солодощі, фрукти, а також сандалії, намисто чи щось інше.