Я від Янiки - Мерило Яника

Яніка Мерило

Я від Яніки

© Яніка Мерило, 2020

© В. С. Мурич, переклад, 2021

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2021

© А. К. Панченко, фото для обкладинки, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

* * *

Яніка знає, як зробити Україну європейською державою. Вона розповідає про свій шлях до мети, не приховуючи поразок і радіючи перемогам, і я радий, що частину цього шляху, пов’язану з роботою, ми пройшли разом, а друзями цей шлях продовжуємо. «Я від Яніки» – книга, сповнена оптимізму й надії, навіть коли складно.

Володимир Омелян, міністр інфраструктури (2016–2019)

Яніка дивним чином вміє об’єднувати людей і досягати результатів. Її емпатія, доброта, креативність і неймовірна допитливість роблять її ідеальним партнером, про якого тільки може мріяти архітектор.

Мануела Гатто, директорка Zaha Hadid Architects

Ви тримаєте в руках не просто книгу, а захоплюючу історію життя успішної бізнесвумен і леді-лідера, яка, пройшовши непростий шлях, стала тригером змін і трансформацій у різних сферах життєдіяльності декількох міст і навіть країн. Яніка Мерило повертає нас своєю книгою до подій недавнього минулого, змушує задуматися над важливими моментами історії й надихає на подальший цифровий розвиток і рух вперед.

Юрій Гусєв, голова Херсонської обласної державної адміністрації, заступник міністра оборони України (2015–2016)

Відмінна книга про початок шляху. Рекомендую!

Давид Арахамія, Голова депутатської фракції «Слуга Народу»

Яніка – це справжній друг Покрова. Вона допомогла реалізувати проєкти, про які ми навіть не знали, не могли уявити, що вони у нас будуть. На всіх етапах реалізації Яніка була поруч, і це залишається незмінним – разом йти до кінця, до позитивного результату, до перемоги. При цьому все, що вона робить, – не для реклами, не для картинки – це щиро і від душі. Те, що сьогодні велика рідкість.

Олександр Шаповал, мер Покрова

Яніка – ідеальне доповнення будь-якої організації, що відкриває нові двері. Дуже мало таких людей, які за одну ніч створять презентацію для важливих зустрічей разом із ринковим аналізом і її впевнено презентують. Нескінченні перельоти, відрядження з ночівлею, це вимагає особливої витривалості. На додаток до всього, вона ростить дитину і пише вірші.

Урмас Сиирумаа, засновник фонду US Invest і президент Олімпійського Комітету Естонії

Дитинство в атмосфері трьох мов, життя на дві країни, теологія, IT, космос, електронний уряд, інвестиції, журналістика, державні реформи, допомога ветеранам АТО і глибока віра в те, що правильне бачення передує правильній реальності. Неймовірна історія жінки, розказана нею, на самому початку цієї історії.

Рекомендується всім, хто й досі вірить у те, що стать зумовлює професію, а великі державні зміни – заняття виключно для чоловіків.

Ольга Руднєва, директорка Фонду Олени Пінчук

Є різні історії. Одні наповнені фактами, цифрами і подіями. Інші – емоціями, персонажами і яскравими моментами. Книга Яніки – це мікс першого і другого. Але в будь-якому випадку, це вкрай цікаве читання, яке захоплює з перших сторінок.

Борислав Береза, народний депутат України VIII скликання

Коли Яніка приєдналася до Arvopaperi, вона була двадцятирічною програмісткою. Спочатку вона зачарувала красою і вмінням комунікувати, а з часом – професіоналізмом і працездатністю. Завдяки допомозі Яніки народилися найкращі у сфері інвестицій медіа, онлайн-сайт і форум, на якому були присутні всі зацікавлені в інвестуванні. А Яніка стала таємничою зіркою фінського світу інвестування.

Ельяс Репо, керівник і головний редактор Arvopaperi

Яніка – це нереальна енергетика. Вона здатна зарядити ідеями навіть заморочених адмінів. Ми наживо познайомилися на зустрічі разом із Євгеном Уткіним і одразу пішли в тематику IT і змін в країні. Говорячи про скасування довідок, захисту IT-бізнесу і створення цифрових сервісів, мимоволі перша асоціація – Яніка. І це, справді, велика щоденна праця, яка змінює Україну на краще.

Олексій Гриценко, підприємець, один із засновників Автомайдану

– Слухай, давай я підійду до того депутата ось у цьому? – і молодий депутат тієї ж фракції гордо зняв піджак.

А під ним – футболка з великим написом «Я вiд Янiки».

Я засміялася:

– Не треба. Тільки я «вiд Янiки».

Розділ 1

Створення мого маленького світу

«Дівчино, а ви тут часто?»

Хоча навряд чи він так запитав. У нього відмінне почуття гумору і досить креативне мислення. Вища філософська освіта і вища художня, все-таки.

А вона тут, справді, бувала часто. Моя мама влітку підробляла гідом, і саме Казанський собор був тим місцем, куди вона постійно возила туристів, щоб показати всю красу Пітера. Так вони і познайомилися: у той день тато отримав диплом у пітерському університеті і йшов додому з пакетом продуктів повз лавочку, на якій сиділа незнайомка.

Далі моя доля була вирішена. Після доленосної лавочки пройшло кілька років вокзальних перонів в Пітері і Тарту, сотні листів і десятки дзвінків «вічного 07».

Хто зміг би протистояти моїй юній мамі? І тато вирішив переїхати в Тарту – маленьке зелене університетське містечко в Естонії. Точніше, переїхати, залишивши собі в Пітері крихітну майстерню від Спілки художників «на горищі», біля самого Литейного.

Почувши «майстерня», дехто, мабуть, уявляє високі білі стіни і стелі, багато повітря й величезні картини на стінах. Усе було з точністю до навпаки. Крихітна майстерня, хоча і в прекрасному місці, у самісінькому центрі Пітера, але не на першому, а на останньому поверсі, куди не доходив ліфт навіть у ті моменти, коли працював. Великі залізні двері царських часів пам’ятали, напевно, всю історію останніх століть від останнього царя до першого художника-авангардиста, і ліфт самостійно вирішував, як часто і куди йому їхати. «Кого я тільки не пережив, і вас переживу». А міг взагалі нікуди не доїжджати, як це сталося з татом в одну новорічну ніч, яку він там і провів, поки наступного дня на роботу не вийшли чергові і зі свят не повернулися сусіди, які прийшли на допомогу. Зазвичай тріск ліфта було чути навіть у майстерні, і з того часу я боюсь ліфтів.

Але коли день був хороший і ліфт доїжджав на пів поверху нижче сходового майданчика, треба було відкрити двоє старих дверей, щоб, пригинаючись, увійти до майстерні. Сама майстерня, напевно, була площею метрів двадцять – з маленькою кухнею і ще меншим туалетом. Милися на кухні, і воду підігрівали на плитці в каструлях. Боже, як я любила цю майстерню, дворики старого Пітера, білі ночі, розведення мостів і знайомі станції метро! Я не була там із 2014 року.

Узимку, на канікули, а іноді й на довгі вихідні, ми їздили до Пітера, влітку – завжди до Кам’янця-Подільського і в Чабани біля Києва. Туди мене привозили після закінчення навчального року та залишали з тіткою в Чабанах або в бабусі-дідуся в Кам’янець-Подільському на ціле літо.

Батько народився в Ізяславі, біля Кам’янця, під час війни. Але незабаром молода сім’я переїхала в сам Кам’янець, тут дідусь пропрацював головним бухгалтером на різних заводах усе життя. Цим він змінив сімейну традицію, яка почалася ще з 1200 року родинною лінією священиків.

Кам’янець для мене рідне місто, де в одній із хрущовок на третьому поверсі й у дворах навколо них я провела багато років свого дитинства. Якщо батьки сперечалися з приводу того, де саме я навчилася розмовляти російською: слухаючи їхні розмови вдома, у дворах Таллінна і Чабанів чи постійно бігаючи в Пітері на Кузнечний ринок (це теорія мами), то з українською завжди було все очевидно – я навчилася від батька.