– Завтра? А раніше не доставлять?
Йому, здається, було прикро, коли місіс Гол відповіла:
– Ні.
Невже таки не можна? Невже не знайшлося б тут кого-небудь з візком, хто поїхав би по його речі?
Місіс Гол охоче відповідала на його запитання, сподіваючись у такий спосіб зав’язати розмову:
– Тут дуже крута дорога до станції, сер, – послужливо сказала вона і принагідно додала: – Десь так рік тому на цій дорозі перекинувся екіпаж. Убито було й пасажиpa, і кучера. Нещасний випадок – це ж одна мить, і все, хіба ж не так, сер?
Але заохотити пожильця до розмови було нелегко.
– Певна річ, – ствердив він крізь хустку, спокійно дивлячись на місіс Гол через непроникні окуляри.
– І щоб одужати після цього, треба багато часу, хіба ж не так, сер? Оце мій небіж Том був порізав собі руку косою… розумієте, спіткнувся, косивши, й упав… І що ж ви думаєте, сер? Три місяці ходив з перев’язаною рукою. І тепер я страх як боюся коси, сер.
– Я дуже добре розумію вас, – сказав пожилець.
– Один час ми навіть думали, що йому доведеться робити операцію; так було йому погано, сер.
Пожилець уривчасто засміявся і зараз же немов проковтнув свій сміх.
– Невже? – сказав він.
– Свята правда, сер. І в цьому не було нічого смішного для тих, хто доглядав його, як я, сер, бо моя сестра мала досить клопоту зі своїми малими. То забинтовуєш, то розбинтовуєш… Отож насмілюся сказати, сер…
– Чи не дасте ви мені сірників? – несподівано перебив її Незнайомець. – Моя люлька погасла.
Місіс Гол ураз зупинилася. Отак перервати її мову – це, звичайно, було нечемно з його боку. Вона здивовано глянула на Незнайомця, але згадала два соверени й пішла по сірники.
– Дякую! – уривчасто кинув він, коли місіс Гол принесла сірники, обернувся до неї спиною і знову став дивитись у вікно. Очевидно, його нервували розмови про операції та бинтування. Вона так і не насмілилась сказати про те, що думала, до того ж її розсердила зневажлива поведінка пожильця, і тому Міллі цього дня перепало.
Незнайомець до четвертої години знаходився у своїй кімнаті і не подумав навіть перепросити за свою нечемність. Здебільшого там було зовсім тихо. Він, певно, сидів перед каміном, палив люльку, а то й дрімав у надвечірніх сутінках.
Однак, прислухавшись, раз чи два можна було б почути, як він перегрібав вугілля і хвилин п’ять походжав по кімнаті. Здавалося, він розмовляв сам із собою. Потім він сів знову, і крісло під ним заскрипіло.
II. ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ МІСТЕРА ТЕДДІ ГЕНФРІ
О четвертій годині, коли досить споночіло і місіс Гол уже наважилася піти до свого пожильця спитати, чи не хоче він чаю, до буфету ввійшов Тедді Генфрі, годинникар.
– Ну й погода, місіс Гол, – сказав він. – Якраз для поганих чобіт!
Сніг надворі сипав усе густіше.
Місіс Гол підтакнула, а тоді побачила, що при майстрові його валізка з інструментами.
– Коли ви вже тут, містере Тедді, – сказала вона, – то я хотіла б, щоб ви глянули на годинник у вітальні. Він іде й правильно вибиває години, тільки годинна стрілка завжди стоїть на шостій.
Місіс Гол провела майстра до вітальні, постукала у двері й увійшла.
Відчиняючи двері, вона побачила, що пожилець її сидить у кріслі перед каміном і немовби дрімає, схиливши набік перев’язану голову. Кімнату освітлювали тільки червоні жаринки в каміні. Місіс Гол усе видалося рудуватим, тьмяним і неясним, певно, тому, що вона якраз засвітила лампу в буфеті й очі її були ще засліплені тим світлом. На мить їй здалося, ніби в чоловіка, на якого вона дивилася, величезний, неймовірних розмірів рот на всю нижню частину обличчя. Це видиво – голова, вся в білому, потворні окуляри на очах і велетенська паща над ними – тривала одну лише мить. Незнайомець кинувся, випростався в кріслі й підніс руку. Місіс Гол широко розчинила двері, в кімнаті посвітлішало, і тепер вона побачила ясніше, що лице його прикрите хусткою точнісінько так, як і раніше було прикрите серветкою. Місіс Гол вирішила, що то їй привиділося у сутінках.
– Чи дозволите, сер?.. Цей чоловік прийшов подивитись на годинник, – сказала вона, отямившись після хвилинного збентеження.
– Подивитись на годинник? – перепитав він напівсонним голосом, прикриваючи рот рукою. – Звичайно, – додав він, приходячи майже зовсім до тями.
Місіс Гол вийшла по лампу, а Незнайомець устав і потягся. Принесено було світло, і містер Тедді Генфрі, увійшовши, спинився перед забинтованим Незнайомцем. Він був, як сам потім казав, «ошелешений».
– Добрий вечір, – привітався Незнайомець, дивлячись на нього «омарячими очима», як розповідав потім вражений цими темними окулярами містер Генфрі.
– Сподіваюсь, я не перешкоджаю вам, – зауважив містер Генфрі.
– О ні, анітрохи, – відповів Незнайомець. – Хоч я думаю, – він обернувся до місіс Гол, – що ця кімната цілковито в моєму розпорядженні.
– Я вважаю, сер, – почала була місіс Гол, – що ви хотіли б, щоб годинник…
– Звичайно, – перебив її Незнайомець, – але загалом я хотів би, щоб мені дали спокій і не турбували.
Він повернувся спиною до каміна й заклав руки за спину.
– А коли годинник полагодять, я попросив би принести чаю, – додав він. – Тільки не раніше, як полагодять годинник.
Місіс Гол збиралась уже залишити кімнату – цього разу і не намагаючись зав’язати розмову, бо їй не хотілося, щоб її образили в присутності містера Генфрі, – коли пожилець спитав її, чи вжила вона заходів щодо його багажу на станції. Місіс Гол відповіла, що говорила про це з поштарем і той обіцяв привезти багаж завтра вранці.
– А раніше – ви певні, що не можна? – спитав Незнайомець.
Місіс Гол була впевнена і з підкресленою холодністю ствердила це.
– Мушу попередити вас, що я – дослідник-експериментатор, – пояснив Незнайомець, – і не сказав про це досі тільки тому, що занадто змерз і був стомлений.
– Справді, сер? – вражено відповіла місіс Гол.
– І в моєму багажі – різні апарати та прилади.
– То все, безперечно, дуже корисні речі, сер, – докинула місіс Гол.
– І я, природно, бажаю вести далі мої досліди.
– Звичайно, сер.
– Приїхав я до Айпінга, – досить невимушено провадив він, – тому що… шукаю самотності. Я не хочу, щоб мені заважали працювати. А тут ще цей нещасний випадок…
«Я так і знала», – подумала місіс Гол.
– …вимагає певної відлюдності. Очі в мене такі слабкі й так болять, що іноді мені годинами доводиться сидіти в темряві… і зачинятися. Подеколи. Не зараз, звісно. І коли ось у такі хвилини мене турбують, наприклад сторонні люди, які заходять до моєї кімнати, – це завдає мені болісних страждань. Я хочу, щоб ви добре усвідомили мої слова.
– Певна річ, сер, – відповіла місіс Гол. – І… дозвольте запитати…
– Це, здається, й усе, – перебив Незнайомець зі спокійною рішучістю, яка поклала край подальшим балачкам. Свої запитання й вияви прихильності місіс Гол мала залишити до слушнішої нагоди.
Коли місіс Гол вийшла, він (так казав пізніше містер Генфрі) став перед каміном і стежив, як лагодять годинник. Працюючи, містер Генфрі поставив лампу біля себе, і ясне світло падало на його руки та на сам годинник, в кімнаті ж було напівтемно. Коли він підводив голову, перед очима в нього плавали кольорові плями. Цікавий від природи, містер Генфрі розібрав (у чому не було жодної потреби) увесь механізм, щоб довше побути в кімнаті, а може, й розпочати розмову з Незнайомцем. Але Незнайомець був мовчазний і нерухомий. Такий нерухомий, що це аж нервувало Генфрі. Йому здавалося, ніби в кімнаті він сам. Коли він поглянув на Незнайомця, то побачив у зеленуватому плямистому тумані, що поплив перед очима, тільки забинтовану голову та величезні темні окуляри, які прикро дивилися на нього. Генфрі це здалося таким незвичайним, що добру хвилину він і собі не спускав з нього очей. Потім Генфрі відвів погляд. Дуже незручне становище! Треба б сказати що-небудь. Може, зауважити, що для такої пори року погода стоїть занадто холодна?