Стіни каюти тихо тремтіли, постійно нарощуючи темп. Корабель відпливає, подумав я і втомлено притулив голову до стіни, дозволяючи вібраціям плисти через все тіло. Я уявив, як хвилі по ту сторону стінки танцюють під місячним сяйвом. Як жаль, що в наших кабінах немає ілюмінаторів.
З цією думкою моя реальність розмилася і я заснув.
Так і закінчилася моя подорож до корабля. Так і почалася ця історія.
Глава 3. Жовтневі сни та втрата розуму. Двадцять перше вересня.
Привіт, Л.
Хоч я і казав, що тобі необовʼязково відповідати, якщо чесно, все ж таки сподівався отримати хоч якусь звістку. Сумую за нашими багатогодинними розмовами про все на світі у тільки що прибраній (а до того не прибраній ніким з моменту її побудови) кухні у Прушкові.
Ми заварювали кастрюлю чаю, ти заливала майже до країв свою гігантську пивну кружку я ж підготовлював дві-три кружки поменше, що знайшлись тут же і що хоча б на вигляд несли меншу небезпеку заразити герпесом, норовірусом, кишковою паличкою, свинячим грипом, еболою та іншими радостями, що могли водитися в нашому тимчасовому притулку. Я ніколи не знав, куди дійдемо в своїх словесних блуканнях по минулому, майбутньому, питаннях віри, пошуках Бога, смаків у дівчатах, пережитих романів, сексу, мрій, перспектив і взагалі всього, що відволікало від очікування наступної зміни на складі і кінця безкінечної польської зими, що поставила наші життя на паузу.
З тих розмов ти багато чого про мене дізналась. Напевно, більше, ніж будь-хто, з ким мені довелось ділити періоди свого життя. За одним тільки винятком хіба що.
І ти точно повинна знати, що я ніколи особливо не вірив в езотеричні матерії: Діда Мороза, магію, Бога, верховенство права, Пенсійний фонд України чи систему соціального забезпечення. І 24 роки життя в нашій державі показали, що в більшості випадків я мав таки рацію.
А от у що вірю, так це в людську схильність міфологізувати закономірності, які не розуміємо. А тому й хочу навіть не так тому мені потрібно поділитися тим сном. Знаю, про що ти подумаєш. «Які ще сни, дядя? Ти що, зі щогли на своєму кораблі впав? Краще би про життя розказав: яку подругу зустрів, де побував, що цікавого робив». І знаєш, я з тобою абсолютно погоджусь. Я і сам не дуже жалкую людей, що розпинаються про свої сни. По-хорошому, якщо вже ти не моя мати, не мати моїх дітей або ми хоча б не спимо разом, розповіді «а що мені сьогодні приснилося і щоб це могло значити» краще залишити при собі. Але мені страшно. Страшно, що я втрачаю розум. І менше всього хотів би про це розповідати їм. Розповісти про це я можу тільки тобі.
Наш світ розвалився у ядерній війні. Не залишилось ні країн, ні урядів, ні армій нічого. Ми живемо на останках цивілізацій, намагаючись добути те, що ще не було поховано під метрами і метрами радіактивного пилу і піску, вичищаючи залишки продуктових складів, магазинів та терміналів, яким повезло бути подалі від ядерних «грибів».
Коли закінчились і вони, нам пощастило натрапити на підземний бункер, що за щасливим збігом обставин був облаштований усім необхідним для виживання: резервуари з водою, теплиці, генератори, запаси палива, їжі і води. Нашій маленькій групі цього б вистачило на роки. Нас було чотирнадцять, і не сказати, що ми дуже близькі ми зустрілися волею нещастя і майже не розмовляли люди ці були не дуже говіркі, якщо чесно, та й хто ж їх звинувачує, після апокаліпсису-то. Але спільне виживання дуже швидко зносить усі барʼєри. Тож я відчував, ми будемо тут щасливі.
Життя на новому місці йшло своїм ходом, ми дуже швидко обживалися, досліджували все нові частини бункеру. Ну як досліджували роблю це в основному я. На місці мені ніколи не сиділося.
І все було б добре, і життя йшло своєю чергою, якби не постійний сморід, що кожного дня ставав все нестерпнішим. Ігнорувати це було вже не можливо, і залишалось або знайти джерело і усунити його, або покинути так добре облаштоване місце. Останнє, звичайно, зв даних умовах зовсім не варіант. Я почав досліджувати кожен міліметр нашого пристанища і ось, на четвертий день пошуку, знаходжу люк у ще один підземний хід. Хід настільки глибокий, що як туди не світи ліхтарем, роздивитись що-небудь майже неможливо.
Мої компаньйони, звичайно, йти туди навідріз відмовляються.
Вони взагалі люди доволі апатичні. Завжди доводиться ходити у вилазки самому. Я спускаюсь униз. Система підземного каналу для води виводить мене в іншу, та ще в одну, і так до тих пір, поки я не збиваюсь з рахунку. Дідько!
Я точно заблукав. Так тут і помру в цих підземних коридорах. Ніхто навіть не піде за мною.
І тут один з коридорів підземного лабіринту виводить мене у велику білу залу. Освітлена десятком прожекторів, вона не зберігає в собі нічого, окрім компактно розставлених шафи з книгами та дивану. Меблів сюрреалістично мало, і вони занадто маленькі для такого місця. Наче хтось пофарбував у білий і переніс меблі з моєї квартири на цілий поштовий склад.
Я не одразу її помітив дівчину на дивані. Вона спить чи? Перш ніж подумати, вона розплющила очі і кинулась на мене. Трохи лице мені все не розцарапала. Я скинув її з себе і придавивши зверху, закричав «Заспокойся! Я нічого тобі не зроблю! Тільки заспокойся!»
Халепа! Я навіть не впевнений, що вона мене розуміє.
Добре-добре, раптом заговорила вона. Тільки злізь з мене,
Я аж закляк.
Злізь з мене, будь-ласка, повторила вона.
Ой, вибач, нарешті відповів я і виконав її прохання. Просто не очікував, що ти
Що я що? Не здичавіла?
Ну, типу того. Ти тут одна?
Ми всі тут одні, невдоволено відповіла вона.
Вона вивела мене з підземних лабіринтів до нашого нового дому. Всі інші якраз знову посідали вечеряти. Насправді вечеряли вони чи снідали, ніхто не знав, адже сонце давно було закрито непроглядною хмарою радіоактивного пилу і ми просто умовно домовилися, що отакий прийом їжі буде вважатись сніданком, другий я пропустив, а ось цей вже третій, а значить, вечеря. Я якраз зголоднів і дуже зрадів, що поспів вчасно. Жаль тільки, джерело смороду віднайти не вдалося.
Мої компаньйони навіть не здивувалися новій особі. Тільки глянули на неї, і продовжили шкрябати вилками по дну своїх банок з консервами хто зна якої давності.
Вони завжди були такими? здивовано питається моя нова знайома.
Та скільки їх знаю. Апатія далеко не найгірше, що з людьми можуть зробити такі умови життя.
І тобі нормально?
Краще вже так, ніж одному.
Дівчина почала жити з нашою групою. Перша, хто почала виходити зі мною на поверхню. І єдина, хто готова була ризикувати своїм життям заради мого. Дні швидко переливались у тижні, а ті, у свою чергу, у місяці.
Ми проводили майже весь час разом і, логічно, ставали все ближче. Єдине, що мене хвилювало, це повне ігнорування нею будь-кого іншого з нашої маленької комуни. Вона навіть за одним столом з нами не їла.
Врешті-решт я вирішив щось з цим зробити. Зібрав усіх у великій залі там, де ми зазвичай і приймали трапезу. Тобто займались найважливішою річчю, разом зі сном та збиранням припасів. Життя в цей час стало доволі примітивним, що тут скажеш.
Я зібрав усіх і підлаштував все так, аби моя подруга зʼявилася на цю «інтервенцію». Вона ввійшла в кімнату і ввімкнула світло.
Блядь! від несподіванки зойкнула вона, і перевівши подих, додала: Що тут, чорт забирай, відбувається?
А ти не бачиш? Ми проводимо інтервенцію.
Що проводиш?
Не я, а ми. Чому ти ігноруєш інших?
Ігнорую? повільно повторила вона і обвела поглядом кожного присутнього в кімнаті. Може досить? Пішли краще у вилазку вже.
Почекай, з цим треба щось робити. Це питання нашого виживання як групи.
Дівчина втупила свій погляд в мене, наче знову побачила вперше. В уповільненій зйомці я дивився, як розширились її очі, як губи викривились в подобі усмішки. Простір величезної зали до верхів заповнився її істеричним хохотом.