Наче нічого й не трапилось. Не було ніякої перерви у мовленні, тобі лише здалося.
Не думаю, що коли закохуєшся з першого погляду, серце прискорює серцебиття. Не правда, що починаєш думати про своє кохання безперервно. Скоріше, це схоже на вірус, що підчеплює і не помічаєш, поки не стає занадто пізно.
Наступні декілька днів я провів як зазвичай, вночі розносив їжу, робив заготовки, мив комірчини, поки думками літав десь у можливому майбутньому, а днем вештався кораблем та читав.
Так продовжувалось, поки ми знову не прибули до Нью-Йорка.
Від нудьги я багато спостерігав за людьми на кораблі і помітив, що вони діляться на три основні категорії: ті, що справляються зі всім цим гімном за допомогою алкоголю (цих ти кожен вечір можеш знайти в крю-барі), ті, що займають свій вільний час постійними пошуками сексу (з цими можеш і не пересіктись, якщо сам не шукаєш але почуєш про них обовязково) і, останні: хто намагався втекти з корабля за кожної ліпшої нагоди. І хоча іноді хтось відносився одразу до декількох груп або ж переходив від однієї групи до іншої, принцип залишався незмінним.
Я відносив себе до останніх і кожну можливу секунду намагався провести за межами корабля. Але сьогодні, перед тим, як кудись йти, мене потягнуло до крю-мес. Не те щоб я хотів їсти, просто іноді, особливо тут, мене наче тягне в місця зовсім ірраціонально, без мети, аби просто відчути рух.
Наче таким чином втікаючи від темної тягучої нудьги моєї кабіни. Я не мав якогось конкретного плану. Що я мав робити? Візьму кави, круасанів, а опісля піду до кабіни, прийму душ, переодягнусь у звичні джинси та теплу сорочку з кедами, захвачу трохи грошей та вийду в порт. Ось тільки проблему з IPM потрібно вирішити.
Думавши над вирішенням цієї проблеми, я зачепився ногою за дверцята величезного автомату для морозива. За майже місяць мого перебування тут я ні разу не бачив його працюючим.
У відповідь я почув напрочуд милозвучне «Hello!». Відчинилися дверцятка нижнього відсіку машини для морозива, і з середини показалось трохи почервоніле личко. Я її одразу впізнав. Та сама «дівчинка-хвостик».
І де тепер тільки новачків не поселяють, від несподіванки ляпнув я. Сподіваюсь, не розбудив?
Та ні, я від супервайзерів ховаюсь, не хвилюйся. Тут це робити просторніше і зручніше, ніж у моїй каюті. І морозиво завжди під рукою. Не хочеш спробувати?
Морозиво чи твою каюту?
Обидва варіанти.
Ми перекидувались смішливими поглядами, з останніх сил стримуючи посмішки. Я вперше дивився їй в обличчя, хоча й трохи під незвичним кутом. Одне із тих облич, які таять особливий секрет і змушують раз за разом оглядатися, коли пощастить пройти повз. Рідко мені доводилось бачити такі вдома.
Ну, я так не можу, награно похитав я головою. Треба спочатку познайомитись з тобою ближче. Потім непогано було б вийти разом в порт нагадати, як виглядає небо. Боюсь, занадто довго ти в машині для морозива просиділа. А потім вже, як джентльмен, можу і до твоєї комірки підселитись і морозива поїсти.
Вау, чудовий план. А ти не обманюєш ти точно джентльмен?
Мама так каже. Вона обманювати не буде.
Віриш усьому, що каже твоя мама?
Не моя просто якась мама. Тут їх багато. Не даремно кажуть: чужих матерів не буває.
Здається, так кажуть про дітей.
Ні, діти мене поки не цікавлять.
Твоя правда. Про дітей говорити ще зарано. Та й куди ми їх в цій комірці запхнемо?
Повисла кількасекундна пауза. У її очах мерехтів знайомий ще з одеських барів веселий вогник, коли невимушений діалог перетворюється у гру у пінг-понг напівіронічними фразами. Поки один із гравців не спасує або не пропустить свою подачу. Тоді переможений віддається на милість переможцю. Або ж залишається на одинці з прикрою ніяковістю та кислуватим присмаком жалості до себе. Це якщо той, хто програє хлопець або дівчина, в якій початково і не були зацікавлені. Я чомусь подумав, що це наш випадок.
То коли виходимо? випалила вона і здається, сама здивувалась від власних слів.
А я здивувався ще більше. Очікував трохи дурнуватого діалогу, про який забуду в цій верениці однакових днів, а після час від часу мило з нею вітатимусь, поки намагатимусь згадати, де ж ми встигли познайомитись. Замість того фактично запросив її на побачення. Часом те, що під впливом моменту вилітає з мого рота, для мене не менший сюрприз, ніж для навколишніх. Іноді навіть більший. Виявилось, я не один такий. Яке щастя!
Я з радістю погуляю з тобою, повторила вже-не-така-й-незнайомка.
Давай сьогодні чи завтра? О котрій годині в тебе брейк?
Завтра, з дванадцяти до четвертої.
Прекрасно, відповів я і вперше на цьому кораблі щиро уосміхнувся. Даси мені свій WhatsApp?
Я надаю перевагу совам.
Вибач, сови тільки після третього побачення.
Тоді WhatsApp.
Обмінявшись номером, я кинув ще якийсь дурнуватий жарт на прощання, а вона засміялась знову трохи сильніше, ніж він того вартував. І я побіг. Вперше я думав про щось інше, окрім як заробити гроші і дожити до кінця контракту.
Проте проблема залишалась: під час цього круїзу мене, на моє звичне нещастя, було занесено до IPM. Спитаєш, що це таке? Навіть якщо ні, все одно ж напишу. Мене внесли до списку тих, хто в цей круїз виходити не може. Або якщо корабель почне косплеїти Титанік, ми повинні не просто бігати і кричати в паніці. А бігати і кричати організовано. Все-таки ми професіонали.
Добре хоч що залишили лазейку: своє місце в цьому списку можна обміняти. Якщо тільки знайдеш того, хто погодиться. Та де ж тільки мені знайти таку людину, біжучи металевими сходами, думав я. В роздумах розфокусував зір і хвилясті візерунки синьої фарби на підлозі здавалися океанськими хвилями.
Куди біжиш, Марк? почув знайомий голос біля свого вуха. Трохи не збив з ніг перуанську дівчинку, з якою працював перших декілька днів у буфеті. Памʼятаю, ми постійно посміхались один одному при зустрічі. Ще одна фальшива звичка, якої я набрався на кораблі.
О, sorry-sorry! Hello! How are you? на одному диханні випалив стандартний «смол толк» про важкість корабельного життя і гіркість рису в крю-месі і, навіть не дозволивши їй нормально відповісти, додав навздогін: Слухай, ти плануєш вийти в Халіфаксі?
Куточки її губ припіднялись. На цей раз усмішка стала трохи теплішою.
Я б хотіла, проте маю всього дві години брейку довго гуляти не вийде та й
Тоді могла би ти зі мною помінятися? Я в цьому списку, а мені правда потрібно вийти, перебив я її і одразу зрозумів, що зробив. Стало трохи соромно.
Вона втомлено видихнула і спантеличено подивилась навколо, наче шукаючи когось.
Нууу добре. Зараз підемо?
Навіть не уявляєш, як виручиш мене, відповів я, поки ми піднімалися на шостий поверх, до офісу метроді. Пройшло всього декілька хвилин, а я вже був вільний виходити з цієї плавучої тюрми, в яку сам себе запроторив.
Дякую тобіsooo mmuuuch, протягнув я так, що аж сам собі не повірив. І за те, що витратила частину свого брейку на мене, я і правда вклав усю можливу вдячність в те «thank you». Тільки людина, що працювала на лайнері, зрозуміє, наскільки дорогі бувають вільні три хвилини і що за пятнадцять хвилин можна завершити майже всі необхідні для життя справи: сходити в душ, переодягнутись і навіть не скажу поспати, але полежати із заплющеними очима цілих чотири хвилини.
You are welcome. Have a good time there, тихо відповіла вона. І, спускаючись вниз, кинула трохи сумний погляд, зрозуміти який я тоді не зміг.
Зрозуміти його я зумію тільки коли сам дивитимусь так на ту, хто буде нехтувати мною. Чому ж мені постійно треба відчути все на собі, аби щось усвідомити? Так, подруго, важко жити, коли ти ідіот. Ще важче, коли ти це розумієш.