Леся Українка
Сестрице, радуйся !
Радій, Гелено,-
бо ми не сестри.
Ох, я добре знаю,
що осоружна я тобі, як смерть.
І ти, і смерть - обидві рідні сестри.
Так зови мене, Гелено,
а не сестрою.
Більш тебе ніколи
не назову сестрою. Тільки чом
себе ти не зовеш сестрою смерті,
було б тобі се більше до лиця.
Вже так, що до лиця!
Візьми свічадо.
До чого сі слова?
Візьми свічадо!
Гелена мимохіть слухається і бере свічадо в руки.
Кассандра стає з нею поруч.
Дивись: от ти і я,- у нас нічого
подібного нема.
А хто ж те каже?
Якби ж я так була подібна смерті,
була б тобі подібна.
Геть іди!
Чого ти смерть на мене накликаєш?
Хіба сестра сестру повинна вбити?
Сестра сестрі частіше помагає.
Так ти того прийшла оце до мене,
щоб дорікати? Що ж, печи, картай,
вам тільки й радощів, коли я плачу.
Кассандра бере з її рук свічадо і держить проти її лиця. Гелена насуплює брови, але не плаче й не одвертається, обличчя їй дедалі випогоджується.
Ти плакати не можеш, як і смерть.
Дивись: твоє обличчя знов спокійне,
знов тая сила у твоїх очах,
велика сила,- їй усі коряться,
всі смертні, і Кассандра вкупі з ними.
(Спускає свічадо).
Ідеш ти-і старі, поважні люди
склоняються перед тобою низько
і мовлять урочисто: «Богорівна!»
Ти глянеш - кам'яніють мужі сильні
і тихо шепотять: «Непереможна!»
Ти поцілуєш - і погасне погляд
у наймолодшого з синів Пріама,
кров хвилею потужною приб'є
до серця, і німіє серце й слово,
і блідне пам'ять, і обличчя блідне,
і весь він твій, і вже нема для нього
ні матері, ні батька, ні родини,
ні краю рідного. Троянки, плачте!
Умер, загинув молодий Паріс!
Ти братові своєму смерть віщуєш?
Для мене він давно вже не живе.
Ненависна! Я знаю, як ти зроду
ворогувала на Паріса.
Зроду
любила я його.
А нащо ж ти
вмовляла батька й матір не приймати
його до двору, як прийшов він вперше
від пастухів убогих, що його
ховали від пророцтва навісного?