Не бажаючи більше розмовляти по селектору, Веллерсхоф скликав до центрального салонувсіх, хто міг пересуватися. Шінки, за винятком двох, що катастрофічно постаріли, все ще маличарівний вигляд. А втім, жодна з них навіть у юності не могла зрівнятися з Юліаною, його Юліаною,вбитою в лобовій рубці атомами водню, які легко пробили броню при першому релятивістськомуприскоренні…
Гургена Вартаняна умовили заспівати, і товстий механік планетарних сопел, у якоговідібрало ноги після безперервних перевантажень восьмого року, звелів принести йому гітару. Віншому кутку загули несхвально: спів їм заважав. Там уже зібралися бажаючі послухати продовженнятрадиційної чотирнацятирічної суперечки Окади з Малолітком. Навколо будь-якої теми розгорялисяцілі словесні баталії, але головним стрижнем суперечки була рівновага технічного прогресу іморальності. Запальний картограф Малолітко змушений був стримувати свій темперамент, ледь не нохвилині очікуючи відповіді співбесідника, — регулювальник плазми Окада, котрий двічі живцемгорів, користувався штучними голосовими зв’язками…
Зрозуміло, що настав момент, коли від Веллерсхофа зажадали відповіді: хто першимвисадиться на Шостій? І шеф відповів, бо встиг побачити все, що потрібно, і зробити висновки.Відповів так, що будь-які заперечення і невдоволення виключалися одразу:
— Висаджусь я сам, Свідерський і Феррані.
Так, Свідерський, цей кощавий, обтягнутий якоюсь дубленою шкірою енергетик здававсяпросто монстром. У нього лише жорсткий їжачок волосся ледь побілів за чотирнадцять років, алекібер-діагност і досі показував його абсолютне здоров’я. Другий обранець — маленький, ясноокийгідробіолог Феррані, неодноразово латаний електронним хірургом, — тримався навіть краще запохмурого Свідерського, тримався тільки своєю невичерпною, надлюдською, втомливою для навколишніхбадьорістю.
Розпустивши колег по каютах, Веллерсхоф став перераховувати в мікрофон усе, щокібер-вантажники мали нав’ючити на спусковий апарат:
— Скафандри вищого захисту з передавачами радіо і лазерними — шість штук. (Усе задублюємопро всяк випадок…) Резонансну гармату з калібратором біочастот. Ручні плазмомети… е-е… ну, тежшість штук. Комплект генераторів силової охорони. Біноклі для країв спектра. Три кіберкопачі.Аптечка посилена з діагностом. Патрони димової завіси…
— Бідна наша Аурентина, що вони з нею зробили! — побивалася Алдона, дивлячись, як відкорабля, що спустився, на всі боки розпливався по степу жирний чорний дим, як стріляло полум’я зобгорілих гаїв.
— Вони не вміють інакше, — чомусь пошепки відповіла Віола. — Ти знаєш, у них космодромибули в найглухіших пустелях, тому що все горіло при старті.
— Одне діло бачити це в кіноархіві, а інше… Ні, я тепер ніколи не заспокоюсь! Стількиквітів!..
Віола струснула попіл з обличчя і волосся, рішуче вилізла з яру. Тільки тепер побачилавона гігантський випалений круг, чорну виразку довкола ракети. Ніжні чудернацькі суцвіття,прозвані баранцями, туго сплетені витка березка і папороть, ламкі стріли пагонів дерев-неймовірнощедрий світ, де по сплутаних стеблах, як по золотистих шлангах, мчали пухирці гарячих соків,цілий світ був випалений, схожий на купу обгорілого сміття. У Алдони, котра вже стояла поруч,засвербіло в носі, але вона стримала сльози й лише спитала, приглушивши голос за прикладомподруги:
— Невже, невже вони не могли сісти десь на півночі, за Рожевою протокою? Там голийсолончак, піски…
— Смішна ти, Алько, — відповіла розсудлива подруга. — Вони ж не знають Аурентину так, якми з тобою. Намацали локатором рівну місцину, скинули радіомаяк і сіли. Та й взагалі, це зовсімінші люди, тим більше після такого польоту. Квіти їх мало цікавлять, повір мені…
— Не знаю, — сумно відповіла Алдона. — Мені здається, що я після чотирнадцяти років,прожитих у металевій коробці, молиларя б кожній квіточці, а не те що… Так, певна річ, інші люди…Я читала, що в ті часи соромились виявляти ніжність, чуйність… особливо чоловіки! Мені б ніколине сподобався такий… Ой! — Вона тривожно схопила Віолу за руку. — Слухай, вони ж напевне склалирозвідгрупу з самих чоловіків, черствих і жорстоких! Ми підійдемо до них, а вони не розберутьоддалік, хто ми такі, і почнуть стріляти.
— Здається, ти надто часто буваєш у кіноархіві, Алько. Не такі вже вони були дикі… Дотого ж ми спочатку зв’яжемося по радіо. Все буде нормально.
— Сподіваюсь, — зітхнула Алдона і довго дивилася, як бігають димні вогники по стовбурахдерев, що опинилися на межі горіння. З неземною швидкістю спустилася ніч, і розсипи тліючих жаринстали схожі на вогні великого міста.
— Ходімо-но краще спати, — сказала Віола, обіймаючи подругу за плечі. — Вони до світанкуне вийдуть. По-перше, ніч, по-друге, їхня техніка не дозволяє швидко робити аналізи…
— То, може, встановимо зв’язок прямо тепер? — пожвавилась Алдона. — Навіщо змушувати їхробити зайву роботу?
— Не треба, — сказала Віола, подумавши. — Спуск на такій машині дуже втомливий, їм требавідпочити. І нерви у них напружені, а наш голос раптом, сама розумієш…
— Подумають — це місцеві гуманоїди! — засміялась Алдона і несподівано додала: — Все одномені чомусь моторошно.
Віола обняла її ще міцніше, і вони пішли по траві, яка тихо шелестіла під ногами.
Міжзоряний світлоліт “Титан”, який застосовує імпульсну анігіляційну тягу, бувпобудований майже наприкінці епохи, котру телевізійні коментатори встигли охрестити “невдалоюрелятивістською”. Назва була дошкульна, але, на жаль, досить точна.
Наприкінці XXI століття — значно пізніше, ніж передбачали футурологи, — земляки нарештідобилися певної єдності дій у масштабах усієї планети. Перші міжнародні об’єднання почалибудувати потужні космічні кораблі, які скоро побували в усіх куточках сонячної системи. Булиналагоджені регулярні сполучення з Венерою, Марсом і Меркурієм, На цих рейсах безвідмовнотрудилися випробувані за півсторіччя ядерні планетольоти: в експедиціях до зовнішніх планетобкатувалися термоядерні, а потім і анігіляційні моделі. Нарешті в 2110-х роках загально земнимизусиллями були складені у відкритому космосі перші релятивістські велети, призначені дляподорожей до найближчих зірок. Жоден надтугоплавкий рефлектор не витримав би імпульсноїанігіляції протягом кількох років, тому дзеркала нових кораблів робили настільки величезними, щофокус згорання був за десятки кілометрів од їхньої поверхні. Для безпеки екіпажубагатокілометрові труби-тунелі з’єднували двигун із житловим корпусом, одягнутим у надзвичайнопотужну броню з металу і магнітного поля. Носовий квантовий перетворювач, винесений далековперед, час від часу створював псевдомасу з колосальною гравітацією — це робилося для вловлюваннярозсіяної міжзоряної речовини. Зрозуміло, що такий корабель — тонесеньке увігнуте дзеркалозавбільшки з велике місто, підвішене до довгої гірлянди з труб, тросів, розгінних сопел іброньованих куль, — такий корабель не міг не те що робити посадку, а навіть наближатися допланет. А втім, зореліт мав тільки підійти до об’єкта і лягти на орбіту: для дальших дослідженьпризначалися звичайні атомці ракети.
Як ведеться, кілька видатних учених негайно виступили із захопленими заявами про те, щодана система зорельота є ідеальною тому-то й тому-то (наводилися формули) і в найближчу тисячуроків може зазнати тільки часткових удосконалень.
У трьох перших дуже близьких релятивістських польотах брали участь лише автомати.Стискання простору-часу для корабля, що летить, зростання маси — всі ці абстрактні фізичнікатегорії були вивчені експериментально. Потім відбувся політ одинадцятьох чоловік до ПроксімиКентавра, досить вдалий, але він, на жаль, не багато додав до повідомлення автоматів. По трасі начотири світлових роки було неможливо вести корабель із субсвітловою швидкістю — ледверозігнавшись, довелося б гальмувати. Значить, не відбулася головна перевірка, перевірка реакційлюдини на максимальні релятивістські ефекти.