Невдовзі після повернення експедиції з пустельних планет Проксіми — екіпаж був відсутнійодинадцять власних років і п’ятнадцять земних — були закінчені, розрахунки траєкторії польотубільш як на сто світлових років до білої зірки, від якої надходили осмислені радіосигнали. Зграничним прискоренням, яке витримають космонавти тривалий час, світлоліт розженеться не менш ніждо “восьми дев’яток після нуля”[2] і пройде шлях до зірки зачотирнадцять власних років.
Саме для цього польоту, що викликав бурхливу полеміку як в учених колах (“безумнаавантюра”, “жертвоприношення”), так і серед широких кіл населення (“забрати у Землі стількиенергії”), був побудований суперсвітлоліт “Титан” зі стокілометровим дзеркалом і додатковимибаками антиречовини, котрий перевершував свого кентаврійського собрата по величині, як кондорластівку. Резервне пальне призначалося для регулярних радіопередач, тоді як інші світлольоти малиможливість послати імпульси дальнього зв’язку тільки двічі-тричі за весь політ, скажімо,повідомити про прибуття на місце призначення чи про зворотний старт.
І “Титан” говорив із Землею. Протягом багатьох десятиліть розповідав про все, що діялосяна його борту. Дивні були то передачі, спотворені уповільненням часу. Рідкі, напівстертіміжзоряним шумом сигнали складалися в страшні своїм лаконізмом рапорти про те, як на швидкостісім дев’яток будь-яка порошинка, що летить назустріч, влаштовує могутній вибух на броні; якзростає кількість заряджених часток, що проникають крізь поле, і піднімається радіація вжитловому корпусі; як, невпинно зростаючи, маса тіл змушує екіпаж постійно лежати в ртутнихваннах, як повільно помирають поранені чи опромінені космонавти і ніхто не в змозі зрушити змісця, щоб їм допомогти… Багато з повідомлень були неоціненними для науки, але страждання екіпажу“Титана” позбавляли спокою всю Землю. І мало-помалу будівники зорельотів звертали із звичнихінженерних шляхів.
На п’ятдесят восьмому земному році польоту передачі припинилися. “Титан”, грандіозний, якжодна із споруд в історії цивілізації, овіяний більш трагічною славою, ніж кораблі полярнихпершопрохідців чи венеріанські десанти, остаточно пішов у темряву, в небуття, яке, можливо, небуло смертю, але дорівнювало їй.
Однак Земля, прагнучи підбадьорити своїх героїв і мучеників, усе-таки послала зникломукораблю ще одне, радісне повідомлення.
Після відходу “Титана” відбувся ще ряд анігіляційних перельотів на менші відстані, кількакатастроф, і епоху релятивізму остаточно назвали невдалою, невиправданою. Просто ніхто більше невважав за потрібне посилати людей на десятки років тортур заради крихітного шансу знайти щосьнесподіване, невідоме Землі. Шансу, який не випав жодній із експедицій, котрі після всіхруйнівних років польоту знаходили або безпланетні світила, або крижані мертві світи… А якщо раночи пізно й збудеться надія — кому потрібні наші відкриття на землі в XXIII і XXV сторіччях? Такзакінчилась епоха, і могильну плиту над нею поклав міжнародний колектив фізиків-абсолютистів. Якна півстоліття раніше зусиллями кібернетиків була припинена вівісекція — досліди над живимиорганізмами, — так тепер з допомогою небанального наукового рішення припинилися муки космонавтів:фізика абсолюту довела можливість миттєвого відтворення будь-якої матеріальної системи набудь-якій відстані поза звичайними поняттями про віддаленість і швидкість. Ось про цю подію, щосповіщала про початок космічної зрілості людства, говорила Земля у своєму останньому зверненні до“Титана”…
Однак Веллерсхоф, Свідерський і Феррані, що вийшли вранці з ракети на поверхню загадковоїШостої, не чули цієї передачі. Неймовірно сильне поле тяжіння, що виникло довкола корабля нашвидкості дев’ять дев’яток, перервало зв’язок із Землею.
У десантну дослідницьку ракету, скинуту з “Титана”, проникла інша передача: вітання,проголошене чистим дівочим голоском…
Усе-таки Феррані не втримався від вигуку, і навіть Свідерський, людина без нервів, безхвороб і слабостей, раптом знесилено сперся на плече шефа — ніяка радіопередача не може бутинастільки переконливою, як поява… гм… господарів передавача. За краєм випаленого кола хвилювавсябірюзовий степ. Звідти, кожним кроком розкидаючи клубки сизого попелу, йшли до ракети двідівчини, обидві навіть без масок біозахисту, в легких світлих костюмах, з барвистими шарфиками нашиях. Та, що йшла попереду, — чорнява, гінка, — широко усміхалася й енергійно махала рукою. Їїсупутниця, гнучка блондинка з округлим напівдитячим обличчям, трохи відстала, трималасянасторожено і заледве не злякано.
— Ну, от і все, — чомусь сказав своїм супутникам Веллерсхоф і якомога невимушеніше піднявправу руку над головою.
— Здрастуйте, — сказала Віола, підійшовши і хустиною стираючи з обличчя попіл. — Я ж вамсказала, що маски не потрібні. Тут нема небезпечних бактерій.
— Ага, — відповів Веллерсхоф і стягнув біофільтр.
Решта зробила те саме, на обличчях залишилися червоні сліди від тугих країв маски.Почалася церемонія знайомства і рукостискань, причому Феррані неабияк збентежив дівчат,поцілувавши їм ручки, і сказав, підморгуючи більш симпатичній йому Алдоні:
— Так, тут нема бактерій, але є пряма небезпека підхопити певне серцеве захворювання…
Веллерсхоф механічно всміхнувся, запитав:
— То як, ви кажете, називається ця мила планета?
— Аурентина, — крізь зуби сказав Свідерський. — Я запам’ятав. Ну, що ж, цього слід булочекати. — І зім’яв маску в кулаці так, що побіліли суглоби пальців.
— Тихіше, Яне, заради бога, вони ж не винні! — заступився Феррані. — Адже минуло понадсторіччя — сто три роки! Скажи спасибі, що дівчата залишилися такими ж красивими, як і в нашчас!..
— Так, сто три. Близько до розрахунків, — знову витиснув усмішку шеф. — І ніякого розумутут, певна річ, не виявлено?
— Ні, — винувато сказала Алдона. — Це зірка так пульсує… Схоже на радіосигнали.
— Чортова лотерея! — пирхнув Ян.
— Знаєте що, — твердо сказала Віола, — ми потім наговоримося, надокучить ще. Кличте всіхваших у дім… ми для вас дім збудували. Скільки вас? Двадцять вісім?
— Двадцять сім, — уточнив Веллерсхоф. — Про одного загиблого Земля, очевидно, не знає. ЦеСайфутдінов.
На секунду затнувшись, Віола мужньо вела далі:
— Якщо треба, наш корабель перенесе усіх хворих, поранених…
Алдона защебетала, відчуваючи незручність від усієї цієї ситуації і від захопленихпоглядів Феррані:
— Я лікар Рятувальної Служби, і я забороняю вам хвилюватися. За два дні ви вже будете наЗемлі. А поки що відпочивайте!
Вона взяла Веллерсхофа за руки, благально подивилася знизу вгору в його ясні, розширені,як від болю, застиглі очі:
— Тут є чудові мінеральні джерела… Координаційна Рада вже вирішила будувати тут курорт!
Алдона встигла ще перехопити обурений Віолин погляд, як Свідерський, що досі мовчав,дивлячись убік і погойдуючись з носків на закаблуки, раптом загорлав хрипко:
— Курорт?! — і схопив її за плечі.
Їй ніколи не доводилося бачити обличчя, спотвореного такою люттю, і так близько відсебе…
Коли їх розняли, Свідерський рвучко повернувся і попрямував до ракети.
— Луїджі, — багатозначно сказав шеф.
І низенький Феррані, востаннє ковзнувши поглядом по ставній фігурці переляканої Алдони,щодуху кинувся доганяти колегу.
— Ви можете простити його? — відчужено запитав Веллерсхоф.
— Безумовно, — відповіла Алдона, притискуючи долоні до скронь, щоб стримати биттякрові. — Я сама винна. Не треба було так одразу…
— Вони заспокояться, — сказав шеф. — Ходімо до вас. Я перший. Можливо, у вас щось не так,як ми звикли.
Він рушив уперед, запитав на ходу:
— Ви давно нас тут чекаєте?