— Атож, — мляво посміхнувся Куніцин, прихилившись до ввігнутої стіни, і засунув руки докишень. — Не така ви й нездара, як мені видалося спершу. Я, грішним ділом, подумав, коли щекреслив схему, що це справжнісінька розгортка поверхні кулі.
Він відштовхнувся від стіни і, звичайно ж, налетів на стіл.
— Оця броньова луска вкриває пелюстку лише ззовні. Зісподу, очевидно, були органихарчування, руху… Повзав собі спокійно, поки не виникала небезпека. А ледь що — згортався, іспробуй його вкуси. — Куніцин забрав реконструкцію, розгорнув і посадив на підставку. — Цікаво бзнайти того, хто міг би його злякати.
— Мені чомусь здається, що живих ворогів у нього не було, — раптом упевнено і серйозносказала Віола. — Вся Химера продірявлена кратерами, як сир. Коли всі вулкани працювали, кулькамтільки й лишалося, що котитися.
Безброва, безгуба маска повільно зморщила ніс, підняла куточки рота: Олексій Сидоровичрадів.
— Ні, без сумніву, спілкування зі мною іде вам на користь, Віоло Вахтангівно! Можливо,все так і було. Адже і нашого звіра колись залило лавою… — Куточки ротової щілини одразу обвисли,немов Куніцину завдавало великих труднощів рухати маскою. — Ідіть до вашої Наілі, а я поки начесть наших відкриттів приготую лукуллівський обід.[5]
Посоромившись спитати, що таке “лукуллівський”, Віола зачинилася в гермотамбурі і почаланадягати скафандр. Дивовижна поведінка Куніцина, якого прозвали на базі “людиною-невидимкою”,дуже дратувала її в перші дні. Тоді й без того нила душа від розпорядження КоординатораЕкспедиції зарахувати її, першовідкривача, в загін “кротів” — палеонтологів. На жаль, Віола невчила ксенопсихологію і тому була б зайвою в групі Прямого Контакту. Довелось узятися за вивченняеволюції універсальних химер — теми важливої, але такої, що не відповідала головному бажаннюВіоли.
Між тим Прямий Контакт з кожним місяцем здавався все менш ймовірним. Віолі уявлялося, щосаме вона могла б зрушити справу з мертвої точки, вона доймала Куніцина своїми проектами. А шефгрупи лише глузував та підсміювався — весь якийсь ходульний, стертим обличчям і шарнірними рухамисхожий на робота із старовинних фантастичних фільмів. Вона полагіднішала до шефа лише тоді, якпочула від усезнаючої Наілі Іїїекірової, що Куніцин побував мало не в двадцятьох зорянихсистемах; йому кілька разів пересаджували штучну шкіру на обличчя і тіло…
Двоопуклим блискучим диском лежала основна база, розділена на сектори лабораторій, увеличезній тіні крейсера “Перун”. Базальтове плато нагрілося, як підошва праски, але вже закипалихмари по той бік кільця облямованих безлісих гір, сизою піною захльостували перевали, обіцяючизгодом залити розжарене небо. Високо, мало не до зеніту, громадилися хмари за спиною ближньоговулкана, кряжистого, мов старий пеньок з вузлуватим корінням. Свинцевий розкошланий фон надававдикої яскравості червоно-коричневій шкірі гір. У розгалуженні “коріння” — давніх лавових річищ —зухвалим білим грибом сиділа база загону копачів. Туди й проліг шлях Віоли; спочатку вистрибом попримхливих східцях, прорізаних дощами в обриві, а потім — обережно вгору по нестійких брилахосипу.
На гребені вигулькнула і замахала рукою фігура в скафандрі захисного кольору — кольоруодягу всіх “кротів”, цього разу й Віоли. Шоломофон задзвенів пронизливим голосом Наілі:
— Це ти, сестричко? — Всіх, окрім Олексія Сидоровича, Наіля називала братиками ісестричками. — Ми тут таке знайшли!
У горбкуватому лавовому панцирі плазмова машина прогризла безліч глибоких ровів і стояланад щойно викопаною траншеєю, розчепірившись, немов краб. Тепер у рові греблися сіро-зелені“кроти”, акуратно зчищали вібраторами породу з дна, схожого на темно-багряну бруківку, що сталадибки. То була броньова луска — все, що залишилося від дивовижної “квітки”, яка мільйон роківтому не встигла згорнути пелюстки й уникнути липкого вогню. Віолі допомогли спускатися в рів.Наіля, котра навіть у скафандрі була маленька й метушлива, ривком вивернула луски, позначенікрейдою — великі й важкі, немов надгробки. Під ними лишився глибокий рельєфний відбиток у породі,— очевидно, лава спалила цю невеличку істоту, але скам’яніла, не заповнивши порожнечі. За формоюі розміром — справжня хлібина, але з тригранним хвостом, що проходив у вигляді валика через усечеревце, і чимось на зразок бокових плавників з пазурами. Там, до в тварини мала бути голова,порода була мовби просвердлена віночком круглих отворів…
— Універсальна химера, — страшно прошепотіла Наіля.
Її виправив один з копачів:
— Ще не універсальна — бачиш, ні крил, ні зябер…
Впали перші краплини дощу, і “кроти” поспішили спустити плиту на місце…
…На чергових зборах у салоні “Перуна” Куніцин крутив перед глядачами відливку“протохимери” з пластика, схожого на стеарин. З черевця спадав пучок звивистих бурульок.
— На наше щастя, — з натугою ворушив губами шеф загону, — лава зберегла всю внутрішнюбудову бронекулі і кілька таких ось відбитків. Очевидно, предки універсальних химер паразитувалипід лускою бронекуль, харчуючись через провідні шляхи “господаря”. Такий симбіоз дав можливістьхимерам не лише вижити серед маси діючих вулканів, але навіть, по-моєму, закласти основи своєїдивовижної цивілізації…
Засовалися в кріслах, зашепотіли; капітан “Перуна” Ле Зуонг лунко ляснув долонею постолу, відновлюючи тишу.
— Ні, все це поки мої припущення, просто нема з ким поділитися ними, окрім вас… (“Усвоєму репертуарі”, — шепнула Наіля у вухо натягнутій, мов струна, Віолі, яка уважно слухала.)Шеф ксенозоологів. Хассель дотримується думки, що нині на планеті бронекуль немає зовсім…
— Справді, це так, — важко сказав басом опасистий, з щоками мопса Хассель, всуперечкомплекції зовсім невтомний чоловік, який, здавалося, облазив усі закутки на трьох материкахХимери. — Всякої живності — багато, але такої “дрібнички”, як двадцятиметрова бронекуля, ми б непроґавили.
Дерев’яно кивнувши, поклав виливок на стіл і знову продовжив одноманітну промовуКуніцин;
— Отож це працює на мою ідею. Очевидно, бронекулі вимерли цілком, і химерам довелосьпристосуватися.;. Яким чином? Зростання химери з кулею було таким щільним, як у плода зплацентою. Вірніше, химера виступала в ролі трансплантата, який ідеально приживався. Ідеальнасумісність — ось з чого почалося торжество химер. У процесі вимирання бронекуль вони, напевно,стали шукати нових “господарів”. Той, кого підводила сумісність, гинув, іншим вдавалося зким-небудь зростися. Слід сказати, “господарі” були найрізноманітніші. Деякі з них потрапляли вповну залежність від своїх “верхівців”, ставали слухняними придатками… — Куніцин хрипло перевівподих, налив собі ананасного соку. — Вловлюєте думку? На Землі розум зародився у той момент, колиантропоїд, не діставши плід, уперше видовжив свою руку за допомогою палиці — тобто додав доспадкової програми зернятко творчості. На Химері почалося розумне життя, коли ось ця хвостатахлібина уперше здійснила цілеспрямований, довільний вибір “господаря” з певними, потрібними натой момент властивостями. Звичайно, це сталося в боротьбі за виживання… Не знаю. Взагалі, янічого не стверджую, я лише розв’язую логічну задачу…
Втомившись стояти, він упав у крісло, кволою рукою провів по бездоганно розчесаному напроділ, неприродно-чорному волоссю. Налив і випив соку, смикаючи кадиком. За корчем, обплетенимлакованим плющем, два ксенобіологи вже сперечалися, креслячи на планшетах.
— У вас все? — поцікавився незворушний капітан.
Куніцин відповів не одразу — напевно, доповідь насправді забрала в нього багато сил.Посидів, виблискуючи лінзами, — ні спітніти, ні збліднути його шкіра не могла. Віола вкотре вжедивувалася, яка сила загнала таку скалічену людину за тисячі світлових років від шезлонга надачній веранді.
— Тепер, мабуть, закінчити може кожний… (Наіля знову пирснула в долоню.) Свідомий пошукнайкращого “господаря”, можливо, зростання кількох “господарів”, потім — вибіркова пересадка увласне тіло окремих чужих органів — сумісність давно гарантована, — і, врешті, уміння передаватинабуті органи у спадок, — напевне, так розвивався науково-технічний прогрес у химер. Так бимовити, величезне пограбування тваринного світу планети Зоологічнацивілізація…