— Десять тисяч рентген… — шепотів розгублено Кейн.
Під рукою Віоли виросло збільшення на екрані телелокатора. Неглибоко в лавовій тріщинізасів масивний чотиригранний срібно-синій брус, що м’яко світився. Розвідник лише захрипів,розлючено кусаючи свій кулак.
— Так, ваш контейнер з головним паливом. Дуже вдало викинули, — безпристрасно-дзвінкосказала Віола.
Немовби продовжуючи розпочате мовчазне слідство, вона захотіла побачити тварюку, вбитуКоріним. Пригнічений, враз постарілий Кейн відшукав інфрашукачем печерку перед підйомом наперевал, під нависаючою велетенською брилою. Присоски обережно підняли скелю і далеко відкинулиїї. Гуркіт прокотився передгір’ям. Невидима рука корабля намацала і втягла в трюм маленьке круглетільце з обвислими перетинками-крилами…
Віола працювала до ранку в лабораторній каюті. Вірніше, працював універсальнийкорабельний мозок, одержуючи все нові й нові завдання від господарки. Коли ввімкнувсяблискавичний світанок, вона дала останню команду: покласти розчленоване, оброблене всілякимиенергіями та хімікатами тіло в морозильник.
Ввійшла в житлову каюту й обережно, немов була поруч з тяжкохворим, присіла на крайліжка, де всю ніч лежав Кейн, втупивши червоні очі в стелю. Той відчув, що дівчина мовчить якосьособливо, і повернувся. Вона дивилася, не кліпаючи, в перенісся розвідника, безсило зронивши рукина коліна.
— Господи, а з вами що скоїлось, дівчинко?
— І зі мною, Кейн, і з вами, і з усією Землею… Розумієте, я одразу зацікавилася, чому вінобмацував ваші груди… А в нього на череві, виявляється, такий орган, ніби шприц. Шприц…
— Та невже?
Віола спитала несподівано жалібно;
— Ви уявляєте собі… чому людині шкідлива радіація?
— На жаль, досить невиразно. А яке відношення…
— Безпосереднє. Спрощено кажучи, так: під дією випромінювання у клітинах організму атомиперетворюються на заряджені іони. Починаються хімічні реакції, небезпечні для здоров’я. Але оту… — Вона раптом зупинилася, врешті націлившись заціпенілим поглядом в очі Кейна. — У вашоїтварюки в цьому… шприці приготовлений заряд такої речовини… я це перевірила… Такої, щоб не моглавідбуватися іонізація в організмі.
Віола заплющила очі і несподівано припала обличчям до плеча розвідника.
— Так, — мляво мовив Кейн, погладжуючи пишні кільця Віолиного волосся. — Досить втішно.Отже, вони хотіли зробити нам з Аликом ін’єкцію, щоб ми не загинули, проходячи повз контейнер. Ами, отже… Та-ак! Просто, як у казці, — добрі звірі.
— Даруйте мені, — сказала вона, підвівши обличчя з червоним слідом на щоці від шерстяноїфуфайки Кейна. — Даруйте, але це було вбивство. І, можливо, коло ущелини… ви казали… щедвох-трьох…
ДОКУМЕНТИ
З рапорту Віоли Мгеладзе, Пілота-Рятувальника першого класу, Координаційній Раді Землі.
Користуючись короткими годинами високого сонця, Куніцин під прозорим куполом базинатхненно ліпив реконструкцію. А втім, про натхнення Олексія Сидоровича знав лише він сам.Гладке, як у манекена, жовтувато-сіре безгубе обличчя здавалося зовсім нерухомим: темні контактнілінзи в очних заглибинах робили його сліпим. Вузька спина Куніцина горбилась над столом черезнезручну позу; пальці на незграбних довгих руках спритно щипали пластилін. На що вже гарна булаВіола, яка несподівано з брязкотом скинула скафандр у гермотамбурі, — оливкові щоки розпашілисявід бігу, очі сяють, — та Олексій Сидорович навіть голови не повернув.
— Ви знаєте, щойно одна химера кружляла навколо мого шолома — невже хотілапознайомитись?
— Самовпевненість гарної жінки, — з якимось механічним скреготом сказав Куніцин,граціозно відгинаючи кінці пелюсток. — Навіть універсальні химери й ті залицяються до вас…
Віола гнівно стріпнула розсипаним волоссям:
— Здається, Рагнар каже правду…
— Так, це з ним вряди-годи буває.
— Він каже, що всі його культури в чашках Петрі скисають, коли ви заходите влабораторію.
Ксенопалеонтолог лише ручиськом махнув і встав, як завжди зачепившись ногою за приваренугвинтову ніжку крісла. Реконструкція була готова: чи то квітка, вкрита лускою, чи то морськазірка лежала, обтікаючи червоними пелюстками куполок-підставку. Віола здивувалася, поглядаючи тона скульптуру, то на її автора, який похмуро мив руки під краном:
— Невже він такий на вигляд, наш бідолашний звір?
— Через мільйон років ви, напевно, теж будете виглядати трохи гірше, ніж зараз.
— Ні, справді, шеф, ви на диво галантні, — розсміялася дівчина, тонким пальцем обводячиверетеноподібні пелюстки. І раптом зняла реконструкцію з підставки:
— Ви не заперечуєте?
Почувши ствердне хрюкання, вона обережно наблизила краї пелюсток і зігнула їх кінцівсередину. Пелюстки з’єднались ідеально, і “квітка” перетворилася в кулястий плід.