Та улоговина й вивела його в глибокий яр, в який сходились три яруги. І в кожному яру була добре витоптана зимова дорога. Та не те було головне, що тепер знав, яким шляхом він дістанеться ще до ночі на ярмарок.
Пригода була в тому, що просто — чи на діжці, чи на козубі — сидів чоловік у довгополім подертім кожусі. Він тримав у руці кінець ланцюга. Другий кінець був припнутий до обручки на шиї здоровенного волохатого ведмедя. Ведмідь метеляв головою, а чоловік знімав із себе чи то шапку, чи то рудий клобук, і бив ним об сніг і щось кляв. Потім натягав на голову і знов бив об дорогу.
Тимко пересунув торбу за спину, щоб було легше бігти, і кинувся вперед повз цих небезпечних незнайомців.
Коли малий вже побіг до свого шляху, незнайомий заброда побачив його.
Він впав на коліна, скинув угору руки і заволав:
— Хрістом Богом молю!.. Укажі дорогу на ярмарок!..
Та й почав кланятись і хреститись.
Боковим зором Тимко побачив, що ведмідь здибився і щосили кланяється, ніби теж просить показати дорогу на ярмарок. Малий спинився. Бо згадав, що Батько оповідав про московських ведмежих поводирів. Вони ніби такі вправні, що сам цар їх бере на забаву у свої палати.
— Ей, малой! Да ти не боісь! Звєрьто наш смірной. Стань да расскажі, как єнтот ярмарак… пройтіть?
Чоловік сказав якесь таке слово: чи то «бобаний», чи то «лопаний ярмарок». Ну, коротше кажучи, Тимко не добрав.
Він не підійшов до ведмежатника, але й не втік.
— Дядьку, ви ото за мною йдіть слідом. Я оце якраз іду на ярмарок.
Чоловік широко перехрестився і полегшено зітхнув. Піднявся і, всунувши руки в лямки, вправно примостив собі на спині мов цілу скриню. Ведмідь потупцював трошки і опустився на всі чотири.
— Ну, гойда! — Скрикнув странній і широко ступив за Тимком. Від того «гойда» малому стало страшно, і він аж здригнувся всім тілом.
— Ти чавойто іспужался, малєц? А? Аль я что сказал?
— Дядьку! А ви не опришник? — Сторожко поцікавився Тимко.
— Да атколь ти такіє слова знаєш?
— А мій Батько ходив у Москву і там бачив, як там опришники людей мордували.
— Тссс! Опрічнікі ето тєпєрь царская тайна. Таперіча наш благой царь, многая єму лєта, заказал і говоріть, і вспамінать. Однім словом — царская тайна… Чего било, таво нєт… Бил туман, да сошел… а кто хотя слово скажет — язик вирвут. У нас мілок, царь Грозний, многая єму лєта, свой православний. Порядок бдіт строго. Коль чьо нє так — на дибу! На кол! Глаз виколоть! Язик вирвать! І нєтуть разніци, кто ти єсть: князь, боярін аль холоп! Цаарь…
Ведмежатник підняв пальця вгору, ніби говорячи: «Он воно як!» Малий поспішав по твердому натоптаному снігу. А за ним просто біг ведмідь і тягнув чолов'ягу за ланцюг.
— Да постой ти, малєц. Нє гоні лошадей.
— Та боюсь я його. Він он як сопе, аж харчить… Ще порве!
— Вот глупєц! Ето Марьванна, наша корміліца, слєпєнькая она. Только нюх у нєє отмєнний. Чуєт, что у тєбя в котомкє чтото сладкоє, вот она за тобой і бєжіт!
— Та я тернових ягід назбирав.
— Так угості Марьванну. Она тебе спляшет.
— Що то таке «спляшет»?
— Вот чудак! Ето значіт станцуєт.
Вони спинились. Тимко набрав повні жмені тернових ягід. І простягнув поводиреві ведмедиці.
— Да нє боісь! Дай єй сам. Вон у нєє і наморднік одєт. Как она вовсю пасть разінєт?
Тремтячими пальцями Тимко подав по одній ягоді. Ведмедиця з'їла всі ягоди і делікатно облизала пальці малого.
Чоловік зачав ляскати в долоні.
— Пляші, Марьванна, пляші!
Ведмедиця підвелася на повен зріст і затупцювала, кумедно підіймаючи криві кігтисті лабети та погойдуючись з боку на бік.
— Ну, а тєпєрь дай єй єщьо трошкі, і будєм двігать.
Тимко не пожалів терну, і далі вони вже йшли без усяких зупинок.
Що чоловік не запинав поли кожуха і не підперезав його поясом, то хлопчик спитав:
— Дядьку! А вам не холодно?
— Чаво? Холодно? Да у вас тут, как на пєчі. Живі і радуйся. Вот у нас холода окаянниє. Поверь, малец, вороб'ї на лєту замєрзают! Мєня вот Господь міловал, к вам спасся. А троє моіх мілих друзєй вмєстє с корміліцамі на Міхаїла сгинули от лютаво мороза. Царство ім Нєбєсноє.
Ось вони й піднялись із яру. Добре вже сутеніло. І вже було видно кілька вогників, що блимали на околиці містечка. Світилося з якихось злиденних хатинок, що приліпились до містечка з цього боку земляного валу. Ведмежатник зупинився і почав хреститись і славити Бога, що вивів його з цих ярів. Бо Дніпро перейшов щасливо у повний туман, а тут серед білого дня заблукав у яругах. Він якось неймовірно вивернувся і, не знімаючи зі спини козуба, витяг звідти зелений штоф. Видер з нього зубами дерев'яного чопа. І сунув у пащу ведмедиці. Та задерла пащу і почала смоктати.
Тимко очі витріщив, аж рота роззявив.
А дядько видер з ведмежої пащі штофа, пхнув їй у зуби чопа і гостро наказав: «Дєржі, Марьванна, дєржі!». І сам зробив кілька добрих ковтків оковитої.
Сивухою понесло аж до Тимка.
— С радості, значіт, і для бодрості!.. — Пояснив, з насолодою віддихуючись.
Але після оковитої ні Марьванна, ні її поводир не збадьорились, а, навпаки, почапали ще повільніше.
— Дядьку, ходімо швидше. Бо брам зачинять, і тоді померзнемо в чистім полі…
Та ведмежатник показав на пагорб, що зносився над рівним полем.
— Что ето такоє? Нє пойму: хата — нє хата, а что?
— Як що? Та бурдей, звичайно. Як женці жнуть у полі, а на них татари наскочать, то вони до бурдею ховаються. І через віконця по людоловах із самопалів б'ють.
— Вот і хорошо. Я пойду спать в єнтот ваш бурдєй.
— А як же я?
— А ти, мілок, со мной… Все равно засвєтло до острожка нє доползьом…
— Та в бурдеї холодно. Там все крижане!..
— А Марьванна зачєм? Онато нас і согрєєт.
Ледь не плачучи і клянучи все подумки, малий побрів по глибокому снігу. Дуже вузькі, але товсті двері на дерев'яних стрижнях вони розкрили без жодних зусиль. Всередині бурдею була вже ніч.
Марьванна задзеленчала ланцюгом і пішла в темряві по колу.
— Сядь, Машка! Сідєть! — Гостро наказав ведмежатник і почав длубатись у калиті, яка метелялась у нього на поясі.
Зрештою, дзенькнуло кресало, сипонули роєм іскри, і гостро запахло сіркою. Далі мандрівний лицедій дмухав, дмухав. Спочатку в темряві зажервіла багряна цятка. А там і вогник спалахнув.
Странній тримав над головою палаючу рурочку сухої берести. У великому бурдеї з низьким дахом, критим очеретяними кулями, стояло більше десяти обмолочених снопів. А в кутку лежали рівно складені тернові і грушеві ломаки.
— За такую удачу слєдуєт випіть!
Странній застромив берестяну рурочку в щілину в глиняній стіні. Хоч він ще перехилив штофа, а проте сильніше не сп'янів.
Тимко витяг з-за пазухи сороку і підкинув її, щоб вона сіла на верх глиняної стіни, якраз під очеретяним дахом. Сорока тільки раз стріпонула крилами — і вже була на сідалі. Стелі, звичайно ж, у бурдеї не було. А очеретяний дах зі сволоком та ключинами тримався на двох товстенних сохах. В одному місці дах продірявився і під діркою намело снігу. Та й через вузькі віконниці-бійниці понавалювало снігу.
Хлопчик присів біля палаючої берести і гасив крихітні жаринки, що падали час від часу. Щоб вони не запалили соломи.
А ведмежатник заходився розбирати купу снопів і стелити їх під стіною.
І виявилось, що під снопами сховалась пічурка, викладена з кількох каменів і добре обмазана глиною. Та ще поруч знайшовся здоровенний горщик запліснявілих сушених грушдичок. Груші зразу поставили перед Марьванною.
Вона пхала туди то морду, то лапу, задоволено вуркотіла і пускала слину.
Мандрівець витяг десь з-під поли, чи як би й навіть із рукава, сокирку на короткім топорищі. І так легко, як би якесь бадиллячко, порубав тверде тернове і грушеве пакілля.
— А як хтось взнає?.. То чуже… то хтось його собі зготував…
— Екой ти, малєц, чудной! Замка нє било? Нє било! Значіт бєрі — оно твойо!..