Це його занепокоїло на секунду-другу, потім, насупившись, він продовжував.
— Зараз час вашого вечірнього уколу.
— Ви лікар?
— Ні, але мені велено зробити вам укол, а для цього у мене вистачить медичної підготовки.
— А я відмовляюся від уколу, — сказав я, — і маю на це повне юридичне право. Зрештою, яке вам діло?
— Я зроблю вам укол, — промовив він, наближаючись з лівої сторони ліжка.
У руці його з'явився шприц, ретельно до цього приховуваний.
Це був дуже негарний, брудний удар, дюйми на чотири нижче пояса, якщо я не помиляюся. Він впав перед ліжком на коліна.
— …… — Сказав він через деякий час.
— Ще раз підійдете до мене, — нарікайте на себе.
— Нічого, ми вміємо поводитися і з такими пацієнтами — видавив він з труднощами.
Тоді я зрозумів, що настав час діяти.
— Де мій одяг?
— …… — Повторив він.
— У такому разі мені доведеться запозичити ваш. Дайте-но його сюди.
Його лайка почала вже втомлювати мене, так що довелося оглушити його залізним прутом а потім накинути на нього голого простирадло.
Приблизно через дві хвилини я був одягнений у все біле — колір Мобі Діка і ванільного морозива. Яка убогість…
Я запхав його в шафу і виглянув крізь загратоване вікно. Я побачив старий місяць із молодим місяцем на руках, що качав його над верхівками тополь. Трава слабо сріблилася і переливалася тонким світлом. Ніч слабо сперечалася із сонцем. Ніщо не підказувало, де саме я перебував. Кімната моя тим не менш розташовувалася на третьому поверсі будівлі, і освітлений квадрат вікна зліва внизу від мене говорив про те, що на першому поверсі хтось не спав.
Так що я вийшов з кімнати і оглянув коридор. Зліва він закінчувався глухою стіною з загратованим вікном, і по обидві сторони розташовувалися четверо дверей. Швидше за все, вони вели в такі ж палати, як і моя. Повернувшись до вікна, я не виявив нічого нового: ті ж дерева, та сама земля, та ж ніч. Я повернувся і попрямував в іншу сторону.
Двері, двері, двері без єдиної смужки світла під ними, і єдиний звук — шльопання моїх ніг, та й то тільки тому, що запозичене взуття виявилося занадто велике.
Годинник мого «санітара» показував п'ять годин сорок чотири хвилини. Металевий прут я заткнув за пояс під білим халатом, і він дуже незручно бив мене під час ходьби по стегну. На стелі приблизно через кожні двадцять футів горіла лампа денного світла.
Діставшись до першого поверху, я повернув праворуч і пішов по коридору, розшукуючи двері з смужкою світла, що мало вибиватися з-під них.
Двері ці виявилися самими останніми в коридорі, і я був досить нечемним, відкривши їх без стуку.
За великим полірованим столом, схилившись над якимось ящиком, сидів чоловік у розкішному халаті. На палату ця кімната анітрохи не була схожа.
Він підвів голову, його очі загорілись, а губи розсунулися на секунду, як ніби він хотів закричати, але втримався, побачивши вираз мого обличчя. Він швидко встав.
Я зачинив за собою двері, підійшов ближче і привітався:
— З добрим ранком. Боюся, у вас будуть великі неприємності.
Люди, мабуть, ніколи не вилікуються від цікавості з приводу неприємностей, тому що, почекавши ті секунди, які потрібні були мені, щоб перетнути кімнату, він запитав:
— Що ви хочете цим сказати?
— Я хочу сказати, — відповів я, — що я збираюся подати на вас до суду за те, що ви тримали мене під замком, а також за знущання і незаконне вколювання наркотиків. На даний момент у мене як раз почався той період, коли мені необхідний укол морфію, а тому я за себе не ручаюся і можу почати кидатися на людей, і…
Він випростався.
— Забирайтеся звідси!
Тут я побачив на столі пачку сигарет. Закурюючи, я процідив:
— А тепер сядьте і заткніться. Нам треба дещо обговорити.
Сісти він сів, але не заткнувся.
— Ви порушуєте відразу кілька наших правил!
— От нехай суд і розбереться в тому, хто і що порушує, — відповів я. — А тепер мені потрібен мій одяг та особисті речі. Я переплачую.
— Ви не в тому стані…
— Вас не питають. Давайте сюди мої речі, або я дійсно звернуся в суд.
Він потягнувся до кнопки дзвінка на столі, але я відштовхнув його руку.
— Мої речі, — повторив я. — А це вам слід було зробити раніше, як тільки я увійшов. Зараз вже занадто пізно.
— Містер Корі, ви були дуже важким на…
Корі???
— Сам я сюди не лягав, — перебив його я, — але будьте впевнені, виписатися звідси я випишуся. І причому зараз. Так що не затримуйте мене.
— Цілком очевидно, що ви зараз не в тому стані, щоб залишити стіни клініки, — відповів він. — Я не можу допустити цього. Зараз я покличу санітара, щоб він допоміг вам дістатися назад в палату і уклав в ліжко.
— Не раджу. В іншому випадку ви на собі випробуєте, в якому я зараз стані. А тепер дайте мені відповідь на кілька питань. По-перше, хто помістив мене сюди і платить за всю цю розкіш?
— Ну добре…
Він зітхнув, і його маленькі вусики сумно опустилися долу.
Відкривши ящик столу, він засунув туди руку, і я насторожився.
Мені вдалося вибити пістолет ще до того, як він спустив запобіжник. Дуже витончений кольт-32. Підібравши пістолет з кришки столу, я вже сам зняв його з запобіжника і направив у бік доктора.
— Відповідайте. Мабуть, ви вважаєте, що я небезпечний, і можете виявитися праві.
Він слабо посміхнувся і теж закурив, явний прорахунок з його боку, якщо він бажав виглядати впевненим в собі. Руки у нього тепер здорово тряслися.
— Ну гаразд, Корі, — сказав він. — Коли це вас заспокоїть, то помістила вас сюди ваша сестра.