Комуніст Ярослав Гашек опинився у скрутному становищі, зумівши, проте, уникнути розправи виключно завдяки своїй красномовності. Самарський краєзнавець О. Завальний наводить таку історію з пригоди письменника: «Одного разу, коли він переховувався у своїх знайомих на одній з самарських дач, з’явився чеський патруль. Офіцер вирішив допитати невідомого, на що Гашек, вдавши з себе ідіота, розповів, як він рятував чеського офіцера на станції Батраки: «Сиджу я й думаю собі. Раптом офіцерик. Точно як ви, такий делікатний і щупленький. Німецьку пісеньку муркоче і ніби пританцьовує, мов стара діва на Великдень. Завдяки випробуваному нюхові я відразу ж бачу – офіцерик під мухою. Дивлюся, прямує просто до вбиральні, з якої я щойно вийшов. Присів я недалечко. Сиджу десять, двадцять, тридцять хвилин. Не виходить офіцер…» Далі Гашек зобразив, як він зайшов до вбиральні і, розсунувши гнилі дошки, витягнув з нужника п’яного невдаху. «Ви, до речі, не знаєте, якої нагороди мене удостоять за порятунок життя чеського офіцера?»
Невдовзі Гашекові пощастило роздобути через знайомих довідку про те, що він «божевільний син німецького колоніста з Туркестану». З цією довідкою він кілька місяців поневірявся мордовськими та чуваськими селами, переховуючись від чеських патрулів. Тим часом польовий суд чехословацького легіону видав ордер на арешт зрадника Ярослава Гашека. Втім у вересні зрадникові вдається благополучно перебратися через лінію фронту і приєднатися до частин Червоної армії у Симбірську.
Радянська влада швидко знаходить для письменника нове заняття. На чолі збройного загону чувашів Гашек вирушає до щойно відбитої у білих Бугульми, де тоді було розквартировано штаб 5-ї армії Східного фронту на чолі з маршалом Тухачевським. Тут розпочинається стрімке вознесення чеського письменника партійними сходами. Уже за місяць його призначають комендантом Бугульми. Комуніст Гашек вершить революційне правосуддя у Богом забутому татарському містечку. Враження від цих кількох місяців згодом лягли в основу циклу оповідань «Як я був комендантом Бугульми».
Згодом Гашека приписали до політвідділу 5-ї армії, частини якої тіснили Колчака в глиб Сибіру. У січні 1919 року він опинився в Уфі, де розпочинає видавати більшовицьку газету «Наш шлях». Потім ідуть Челябінськ, Омськ, Красноярськ. В Іркутську, куди письменник перебрався у квітні 1920 року, його обирають депутатом міськради. Розпочинається бурхлива діяльність по зміцненню радянської влади в місті. Він видає газети «Штурм – Рогам» («Наступ») німецькою та угорською мовами, «Бюлетень політпрацівника» – російською. Тоді ж Гашекові випало видавати першу у світі газету бурятською мовою під назвою «Юр» («Світанок»), у зв’язку з чим він швидко засвоїв цю екзотичну мову. Згодом, розповідаючи про цей період перебування в Росії, Гашек згадував, що йому довелося здійснювати якусь надсекретну місію в Монголії, де він від імені командувача армією вів переговори з якимось китайським генералом, хоча біографи й досі не підтвердили документально даного епізоду. Достовірно тільки відомо, що китайську мову він дійсно вчив.
Після закінчення громадянської війни Гашек ледве не осів у Росії назавжди. Придбав в Іркутську будинок на березі Ангари, зайняв пост у політвідділі 5-ї армії. Єдине, що тяжко переживав письменник, – це введення «сухого закону» в Сибіру. Відтак, коли наприкінці 1920 року йому запропонували повернутися до Чехословаччини для підтримки тамтешнього комуністичного руху, він, не роздумуючи, дав згоду.
Ще в Росії у Гашека виникає задум написати гумористичну епопею, що охоплює події Першої світової і громадянської воєн, і десь у 1920 році з’явився перший російськомовний варіант твору, куди було включено розділи «Пригоди кадета Біглера в полоні», «Швейк в країні більшовиків». На жаль, російськомовний варіант твору було втрачено.
Наприкінці 1920 року Гашек повертається до Праги, де дуже швидко розвіялися його революційні ілюзії, якщо вони взагалі в нього були й все, що з ним трапилося, не було черговою доволі макабричною містифікацією. Він знову перетворюється на завсідника празьких корчем. Знову з’являються в пресі його гуморески. У кабаре «Сімка черви» він виступає зі спогадами про те, як був «народним комісаром», сміючись над своїм «червоноармійським минулим», обіцяючи видавцям написати роман або цикл гуморесок під сенсаційною назвою «Швейк у Кремлі». Якщо сприймати Гашека як тотального містифікатора, то навряд чи можна серйозно вести мову про його революційну ідейність: повернувшись у 1920 році до Праги, він геть забув про комунізм і партійність.
Це була людина, якій усе байдуже, на все наплювати. З неймовірною, здавалося б, легкістю він відмовляється від колишніх переконань, друзів і товаришів по пиятиках, відданих жінок. Коли його дружина Ярміла народила сина, до них, переступивши через дуже складні стосунки, прийшли миритися батьки дружини, Гашек вийшов за пивом і повернувся за два дні. У Красноярську він бере шлюб з Олександрою Львовою, яка навіть не підозрює, що у Празі в її судженого є покинута дружина Ярміла й восьмирічний син Ріхард. Олександру Львову, що не знала чеської мови, вперше опинившись у чужій країні, він покинув після приїзду до Праги. Втім вона пише: «Окрім літературної творчості, своєрідність душі Гашека виявлялась у тому, що в нього було відсутнє почуття відповідальності». Інші свідчення були ще різкішими – поет Медек, що добре знав Гашека, говорив про його «аморфну душу, безхребетну, байдужу до всього «людяність». Схоже, що Гашек – як і Швейк – жив не там, де існував. Наприкінці життя він зробився схожим на свого героя і зображав його схожим на себе. Зовнішність Гашека так змалював Йозеф Лада, художник, без якого «Пригоди…» важко уявити (існує навіть видання твору в малюнках Й. Лади), і близький друг письменника. «Людина з маловиразним, майже дитячим обличчям… Гашек скоріше справляв враження пересічного, добре відгодованого синка з пристойної родини, котрий неохоче навантажує свою голову якими-будь проблемами. Майже жіноче, безвусе, простодушне обличчя, ясні очі…» Звичайно, це не хто інший, як Швейк.
Останні роки життя письменник провів у містечку Ліпніце. Стан здоров’я, підірваного на війні, погіршувався, він уже не міг виходити з будиночка. 29 грудня 1922 року він востаннє диктував свого «Швейка» (роман, власне, цілковито був продиктований письменником у корчмі). 3 січня 1923 року він підписав свій заповіт, сказавши: «Швейк тяжко вмирає», і відвернувся до стіни. За кілька годин його не стало. На похороні з представників літературно-художнього світу був присутній лише його друг художник Ярослав Панушка. Празькі друзі Гашека не повірили в повідомлення про його смерть, вважаючи це черговою жартівливою містифікацією. Відомий чеський дослідник творчості Гашека Р. Питлік зазначав: «Гашек не був веселим бодрячком, скоріше – тяжким меланхоліком… був різким, жорстоким, часом неймовірно грубим». Багато про що може сказати його брутальна пристрасть до розіграшів, що часом межує навіть з садизмом. Він зі сміхом описує в газеті «Наш шлях», як, будучи заступником коменданта Бугульми, наказав відправити на прибирання казарм п’ятдесят черниць, як спершу вони думали, що їх відправляють задля солдатських утіх, – загалом цей розіграш удався. І той же «гуморист»-Гашек продовжує: «У одного попа ми знайшли кулемет і кілька бомб. Коли ми його вели на розстріл, він плакав». І далі: «Під час Французької революції провокаторів не гільйотинували, а вішали. Через те що мотузка у нас відмінена, пропоную всіх цих провокаторів іванів івановичів на місці розстрілювати».
* * *
Ярослав Гашек посідає в історії чеської літератури особливе місце. Навряд чи знайдеться інший письменник, котрий привернув би до своєї особи загальну увагу, як це трапилося з Гашеком, що затьмарив своєю незвичайною долею власну творчість. І, ймовірно, жодне мистецьке явище такого масштабу, як творчість Гашека, не заперечувалось і не принижувалось так довго й так наполегливо. Частину провини за це, очевидно, має взяти на себе сам письменник. Він був першим, хто відкрито висловив сумнів у значенні власної творчості; першим, хто висміяв свою літературну працю, нерідко відгукуючись про неї зневажливо, лише як про ремесло.