Андієвська Емма - Вігілії

ВІҐІЛІЇ

ВІҐІЛІЇ

ВІҐІЛІЇ XXXVI

(Вечір над морем)

В надтрухлім світлі – селезінки речень

Над антрацитовим, що з моря, пасмом.

Та на воді ще прямокутник пісні,

Терпкий від видовжень, як від наврочень.

Вогні, мов баклажани. Карк незручний

Ховає берег в шмаття затрапезне, —

Із волоцюгами валявся, бозна

В яких ровах незнаного сторіччя.

Скінчилася щоденна пантоміма.

Пляж, що з води – гранітними томами.

Потоншав і пружинить, як фанера,

Сховавши під каміння шкіру й норов.

Все віддаляється. Лиш відсвіт на косі

Гадюкою, що власний хвіст куса.

ВІҐІЛІЇ XXXVIІ

Вхід? Брама смерти? Світловий пілон? —

Не обрій, а суцільний – в гніздах – хрускіт.

Й ледь – річище і тінь від тамариска. —

Світ – перекотиполе і полин.

Ліхтарня. Пристань. Водяна пила

Півмісяця, що – помисли – на ряску

(Тлін – чи неіснування гумореска?),

І тиша в пітьмі, як ацетилен

Як тяжко душу й розум – від оскоми.

Як тісно між проходами вузькими.

Між мурами, де пам’ять, як осуга,

Вже, – не шкодуючи – назавжди – від усього.

Що досі – забуття і летаргію. —

Вбиваючи, смерть – воскрешає й гоїть.

ВІҐІЛІЇ XXXVІІI

Крило метелика – айва, з якої – плед.

Що тягнеться з народжень до народжень.

У срібло вхід: шляхів стрімка мережа,

Де боржники, які – в обхід – від сплат.

Крило метелика, гіркий і пізній плід.

Що, не торкаючи, промінням ріже.

Кути, які – на лябіринт віражу.

Що зберігає Пасіфаї блуд.

У лялечці сипке панікадило.

Що оболонки тліну поскидало

Й обвуглені перегортає сльози.

Де щойно – по вузлах – пройшовся лазер.

Розкрив метелик крила, як рояль. —

Душа ще зріє, й порожньо в раю.

ВІҐІЛІЇ XXХІХ

Ніч не рухнеться й, наче в прірву, їде.

Без коліщат – у виміри обтічні.

Вже безпредметним стало нелетюче,

Зник фюзеляж, висять шасі із вати.

Що барвами – подекуда – як одуд.

Звільнився світ від кліток і уточнень.

Сплатив борги – і всю на вітер – здачу.

Лиш де-не-де ще тліють мараведи.

Змінилася вага і перспектива.

Все погустішало – на дві, на три октави,

І кожен кадр, як у німому фільмі.

Відпало все настирливе й несхвальне,

І решту – кіпоть – вимила гроза. —

Твердь, скинувши старий комбінезон.

Ключами наближається з низин.

ВІҐІЛІЇ XL

Ні світла, ані кроків на майдані.

Ніч – наглухо – у володіння власні.

Лише душа, як верховіття в лісі, —

Все глибше й – далі – від тандит щоденних.

Не місяць – еліпс. Крапле белладонна.

Ще мить, – і шкірка зовнішнього лусне.

Позаду – проминальне і облесне.

Єдиний дзвін, що бамка щогодини.

Все видовжилося й позатихало.

І тільки серед обрисів похилих.

На лінії, що ділить світле й темне.

Громаддя слуху – сторожке й невтомне. —

У снах маячать, хоч ніхто не спить.

Як голос, віддалі. І нескінченна путь.

ВІҐІЛІЇ XLI

Від ночі – півобгризений маслак.

Скрізь – існування ще дрібні реклямки

Та водограю ледь надтрухлі клунки,

Де вже прийдешнього спалахують посли.

Згортається в сувій – шляхетне й зле.

Суцільний розпад там, де щойно клінкер.

Найдовші пащеки (ковта весь світ) – маленьке.

Де ще майбутнє – слизом, як масляк,

І проминальність – у руці – мензурку,

Що наближається, – мандрівна зірка, —

І час від часу – збоку – зблисне кловня.

Що від розлинного лишилася конклаву, —

Луска огрудь, що їх – зелений град. —

Гравців на видно. Видно тільки гру.

Віґілії XLII

На кригу – рух. Дня зупинивсь вітряк,

Й одна за одною, як пара, перепони.

Крізь плівку дійсности – з підводних скель – скорпени.

Скидати форму добігає строк.

Для змагунів – дедалі вужчий трек.

Вогні і ціль, – їх поглина серпанок.

В гранат завинена чекає Прозерпіна,

Заки гравці – передостанній трюк.

Кінців не видно. На всі боки – трусько.

Замість світила ледь кіптюжить тріска.

Нутро, неначе після золотухи.

Світ відшвартовується так поволі й тихо.

Розпавсь на тлін, хоч і стоїть квартал

(Черв’як і в сріблі дірку провертів).

Стерничий – і нікого на борту.

ВІҐІЛІЇ XLІII

(Анабазис)

Ще коло, ще пустеля, й караван

У присмерку – з барханів – ген – міжріччя,

Де гнізда залишилися сорочі

І предки промовляють з домовин.

Найдальші віддалі – ті уздовж власних вен.

Найнезбагненніші – якнайпростіші речі, —

Мости через провалля – без поруччя.

Каміння, луни, потічок-ревун.

Що Арарат? – Драконами – дрібниці.

Піщина, що на всю потужність пнеться,

Аби до світла боком притулитись

І зупинити смерти вентилятор.

Що вже – от-от – останній електрод.

І трудиться, хоча – намарне – труд.