— А, це ти, Щуре, — пробурмотів він. Голос у нього був трохи хрипкий. — Що, сонце вже зайшло?
— Ні, але тобі все одно доведеться прокидатися! І розбудити решту! — Щур зістрибнув із лапи Лунга і збуджено забігав печерою. — Я ж вас попереджав! Але ви нічого не хотіли слухати.
— Про що це він? — дракон запитально подивився на Сірчану шкурку, яка присіла навпочіпки біля вогню, гризучи якийсь корінець.
— Навіть гадки не маю! — Сірчана шкурка смачно прицмокувала. — Він від самого початку меле якусь нісенітницю. Ясна річ, у маленькій голівці багато розуму не поміститься.
— Ах так! — Щур аж задихнувся з обурення. — Та я…
— Не слухай її, Щуре, — Лунг підвівся, покрутив довгою шиєю і обтрусився. — У неї поганий настрій, тому що хутро від туману відсиріло.
— Так, звичайно! — Щур єхидно глянув на Сірчану шкурку. — У кобольдів завжди поганий настрій. Я з самого рання на ногах, щоб вас попередити. А яка подяка за це? — його сіра шерстка встала дибки від образи. — Я ще мушу вислуховувати усі ці волохаті дурниці!
— Про що саме попередити? — Сірчана шкурка пожбурила обгризений корінець вглиб печери. — Бліда поганка! Якщо ти не перестанеш розводити тут таємничість, я тобі хвоста вузлом зав’яжу.
— Сірчана шкурко! — Лунг сердито вдарив лапою по багаттю. Сині іскри бризнули в хутро кобольдихи й згасли там, немов падаючі зірочки.
— Добре, добре, — буркнула вона. — Але цей Щур із розуму може звести своїми безглуздими розмовами.
— Ось як? Ну то послухай! — Щур випростався на повен зріст, вперся лапками в боки і вишкірив зуби. — Люди-и-и йдуть! — вигукнув він так пронизливо, що печерою прокотилося відлуння. — Люди йдуть! Ти розумієш, що це означає, землерийко, пожирачко грибів? Вони йдуть сюди-и-и!
Раптово запала мертва тиша. Сірчана шкурка і Лунг немов скам’яніли. Тільки Щур все ще трусився з люті. Вусики його здригалися, а хвіст смикався по землі з боку на бік.
Першим заворушився Лунг.
— Люди? — недовірливо запитав він, зігнув шию і простягнув Щурові лапу. Він з ображеним виглядом видерся на неї. Лунг підніс лапу і глянув Щурові в очі. — Ти впевнений?
— Абсолютно, — відповів Щур.
Лунг опустив голову.
— Це мало статися, — сказав він тихо. — Вони тепер всюди. Мені здається, їх все більше й більше.
Сірчана шкурка досі сиділа приголомшена. Раптово вона схопилася і плюнула в полум’я.
— Цього не може бути! — вигукнула вона. — Тут же нічого немає, що їм потрібно. Анічогісінько!
— Та невже? — Щур перехилився так низько, що мало не впав із лапи Лунга. — Не кажи дурниць! Ти ж сама знаєш цих людей. Немає нічого, що б їм було не потрібно. Немає нічого, чого б вони не прагли будь-що здобути. Ти що, забула?
— Так, так, так, — пробурчала Сірчана шкурка. — Ти правий. Вони ненаситні. Хочуть все загарбати собі.
— Так, саме цього вони й хочуть, — кивнув Щур. — І вони йдуть сюди, кажу я вам.