Коли в одній книзі друкують кілька творів різних авторів, їх, певна річ, мав щось об’єднувати. Здебільшого такий «симбіоз» — це дитя практицизму чи комерції. Хоча трапляються й винятки, найвдалішим з яких за останні роки вважаю поєднання під однією палітуркою романів Євгена Замятіна «Ми» і «Чудовий новий світ» Олдоса Хакслі. І справа тут не в їхній тематичній або жанровій спорідненості чи часовій одноплощинності (вони написані відповідно в 1922-му і 1932 роках), а в тому, що обидві речі натискають на один і той же соціально-політичний нерв і що інвектива їхнього художнього заряду працює в одному напрямі — викритті пекельності «земного раю» для нормальної людини, розвінчанні головних приваб організованого соціалізму, а саме уявного забезпечення для всіх обов’язкового щастя, тоді як у реальному житті діє зовсім інший закон, за яким що розумніше і справедливіше суспільство, то незатишніше людина себе в ньому почуває.
До наявності іншого, напрочуд гармонійного тандему в світовій літературі привертає увагу відомий у нас англійський письменник Дж. Уейн, який свого часу зауважив: «Не певен, що прихід тоталітаризму в Європу затримали два романи — „1984“ Орвелла і „Ніч ополудні“ Кестлера, проте вони зіграли в цьому велетенську роль». Залишається лише сподіватися, що видавці нашої республіки колись та на це зважать.
Комбінація творів, яка пропонується вашій увазі, можливо, ідеальна, позаяк йдеться про художнє осмислення на вершинному світовому рівні такого трагічного для нашого суспільства явища, як «казармовий соціалізм» у найпотворнішому його варіанті — тоталітарній сталінщині. Вихід цієї книги знаменний навіть не стільки вже звичним для сьогодення процесом стрімкої ліквідації «білих плям», скільки фактом відвоювання у несвободи нової території.
Витоки, які живили творчість обох авторів, не тільки схожі — вони однорідні. Незаперечно, що в житті кожної людини трапляється таке перехрестя з її долею, коли вона починає «бути». На таке перехрестя обидва англійських письменники географічно натрапили не в своїй країні, а в Іспанії. Й на історичному годиннику для обох був один і той же час — громадянська війна. Орвелл бився з фашизмом в народному ополченні, був поранений у горло і на рік позбувся голосу. Кореспондента англійської лівобуржуазної газети «Ньюс кронікл» Кестлера в Малазі захопили фашисти, які засудили його до розстрілу за полум’яні антифашистські репортажі. Тільки втручання іноземних дипломатів та протести світової громадськості порятували йому життя.
Чи не правда — цілком героїчна історія за стандартами офіційної пропаганди? І навіть гірке визнання Орвелла в листі його другу Кестлеру, що «в 1936 році в Іспанії зупинилась історія», також лягав в контекст наших одноплощинних стереотипів. Проте розшифровка цієї формули виводить нас на висновок з протилежним знаком, позаяк обидва вважали, що в Іспанії фашизм і сталінізм, дійшовши неофіційної мовчазної згоди, задушили демократію.
У розповіді про «іспанський вузол» у біографії Орвелла багато важить та обставина, що він бився з фашизмом не в лавах Інтернаціональної бригади, а в міліції Об’єднаної робітничої марксистської партії — ПОУМ, лідери якої перебували у відкритій опозиції до Іспанської компартії і різко засуджували сталінський терор. У Москві ПОУМ проголосили «троцькістською бандою» і «п’ятою колоною». В 1937 році Орвелл разом з дружиною були свідками, як у Барселоні комуністи «московського напрямку» заарештовували і розстрілювали на місці бійців ПОУМ. Оцей «мотив загальної зради» примусив його глибоко зацікавитися історією зрадженої революції. Він так ніколи і не побував у Радянському Союзі, проте відчув за собою відповідальність розповісти про перекручення, «до яких схильна централізована економіка і які частково уже здійснено в умовах комунізму і фашизму».
Комуніст Артур Кестлер у СРСР побував. 1937 року в Москві вийшла навіть його книга «Безприкладні жертви», що розповідала про звірства франкістів у перші місяці фашистського заколоту в Іспанії. Та біолога, психолога, філософа, а найголовніше, тонкого і чутливого пошукувача істини Кестлера офіційні фанфари сталінської пропагандистської машини оглушити не спромоглися. Московські процеси 1936–1938 років викликали в його душі глибокий розлад. Особливо його вразила масштабність і характер отих судилищ, незбагненне прагнення відомих революціонерів ганьбити себе і паплюжити своїх товаришів. Він наполегливо дошукувався пояснень, як таке могло розгорнутися у країні переможної соціалістичної революції, а дошукавшись, не спромігся подолати глибокої внутрішньої кризи і назавжди розійшовся з комуністами. Власне, з цього болю, з цієї драми і виростав роман, написаний «гарячим пером» у 1940 році. «Ніч ополудні» — видатний за своїми художніми параметрами літературний твір, який розкриває саму ідеологію морального і фізичного розчавлення людської особистості.
Орвеллівська «Скотоферма» — можливо, найталановитіший антитоталітарний твір світової культури — не потребує якогось особливого ключа для розшифровки його партитури. Власне, як і інші його твори. Та він цього і не приховував, заявивши, що «кожний серйозний рядок моїх робіт з 1936 року написаний прямо чи дотично проти тоталітаризму і на захист демократичного соціалізму, як я його розумів». Можливо, читачеві буде цікаво дізнатися, що цей шедевр кілька років відмовлялися друкувати десятки видавців, до нього негативно поставилося й Міністерство інформації Великобританії, яке вимагало від Орвелла обрати інших тварин замість свиней для зображення панівної верстви Радянського Союзу. Секрету тут немає: всі вони боялися реакції дядька Джо, себто Сталіна. Все це примусило Орвелла написати передмову, яка ніколи не була надрукована. В ній з властивою йому відвертістю автор проголошує своє творче кредо: «Я знаю, що англійська інтелігенція має всі підстави бути несміливою та безчесною… але принаймні не будемо більше розводити безглузді теревені про захист свободи проти фашизму. Якщо свобода дійсно щось значить, вона значить право розказати людям те, про що вони не хочуть слухати».
На відміну від англійських видавців, українське емігрантське видавництво «Прометей» здійснило видання українського перекладу «Скотоферми» з першого ж заходу в 1947 році. Цікаво, що Орвелл одразу ж погодився написати до цього видання передмову, і цей унікальний документ ми друкуємо вперше в СРСР. Сам Орвелл настільки зацікавився цією справою, що у листі до Кестлера (20 вересня 1947 року) пише, що американці захопили 1500 примірників і передали радянським репатріаційним органам, а ще дві тисячі розійшлися поміж українських емігрантів. Переклад зробив відомий учений-візантист Ігор Шевченко, який ховався під псевдонімом знову ж таки через побоювання помсти з боку сталіністів. Нинішній переклад «Скотоферми» — перший, що друкується в Українській РСР.
ВАЛЕРІЙ ГРУЗИН.
Усі персонажі цієї книги вигадані. Історичні обставини, якими зумовлені їхні вчинки, взяті з життя. В образі М. С. Рубашова відбито долю кількох людей, що стали жертвами так званих «московських процесів». Декого з них автор знав особисто. Їхній пам’яті він і присвячує цю книгу.
Диктатор, що не вбив Брута, і засновник республіки, що не вбив Брутових синів, приречені врядувати недовго.
Ах, милостивий пане, таж треба, щоб кожна людина мала хоч одне таке місце, де б її пожаліли.
Ніхто не може правити безвинно.
Двері камери грюкнули за спиною Рубашова. Він подався назад, оперся об них спиною і запалив цигарку. Повів зором по камері. Направо, біля стіни, стояло ліжко, а на ньому лежали дві чисті згорнені ковдри. Матрац виглядав свіжим, недавно набитим соломою. По лівий бік був умивальник, у якому бракувало чопика, але кран діяв справно. Прямо біля умивальника стояла параша, щойно з дезінфекції. Стіни камери були викладені з доброї цегли. Їхня товщина, напевно, не пропускала ніякого звуку. Місце, де через стіну пробивалися водогінна й огрівальна труби, було з цементу, а отже, краще проводило звук. Вікно починалося трохи нижче від рівня очей. Крізь нього можна було дивитися на подвір’я в’язниці, не витягуючись навшпиньки. Здавалося, в камері все було гаразд.
Рубашов позіхнув, скинув пальто, згорнув його і поклав на матрац замість подушки. Тоді підійшов до вікна й оглянув подвір’я. Від змішаного світла місяця й електричних ліхтарів сніг видавався жовтуватим. На подвір’ї, попід стінами, була розчищена вузька доріжка, мабуть, для прогулянок в’язнів. Незважаючи на ліхтарі, зірки мигтіли ясно, як у справжню морозяну ніч. Ще не світало.
По верху зовнішньої стіни-огорожі, прямо проти камери Рубашова, вартовий з рушницею у руках проходив сто кроків в один бік, а тоді повертав назад. Кожний свій крок він карбував, як на параді. Час від часу жовтаве світло ліхтарів відбивалося на його багнеті.
Не відходячи від вікна, Рубашов скинув один за одним черевики з ніг. Згасив цигарку і поклав неподалік, на підлогу біля ніжки свого ліжка. На кілька хвилин присів на матрац. Потім підвівся і знову пішов до вікна. На подвір’ї панувала тиша. Вартовий якраз робив поворот у своєму монотонному марші. Над кулеметною вежею виднілася смужка Молочного Шляху.
Рубашов ліг на ліжко, витягнувся, вкрився однією ковдрою. Була п’ята година ранку. Не виглядало на те, щоб тут хтось прокидався раніше сьомої. Почувався сонним. Тобто був у стані, коли людина дрімає й водночас здатна думати. Подумки вирішив, що навряд чи на протязі наступних трьох-чотирьох днів його викличуть на допит. Зняв пенсне, поклав його на підлогу біля недопалка, посміхнувся й заплющив очі. Тепло закутаний у ковдру, почувався безпечно. Вперше за довгий час не відчував страху перед тим, що йому насниться.
Коли через кілька хвилин черговий вимкнув у коридорі світло і зазирнув у камеру через вічко, Рубашов, колишній народний комісар, спав, повернувшись до стіни спиною. Його голова спочивала на витягнутій руці, що кистю звисала з ліжка. Деколи рука здригалася.
За годину перед тим, як два співробітники Народного комісаріату внутрішніх справ затарабанили у помешкання Рубашова, йому якраз снилося, що його заарештовують.
Грюкіт у двері дедалі дужчав, і Рубашов силкувався прокинутись. Він уже мав неабиякий досвід, як позбуватися паралічу кошмарних снів, — адже сон про його перший арешт періодично, з регулярністю годинника повторювався. Часто зусиллям волі йому вдавалося зупинити хід цього годинника, струсити з себе кошмар подробиць, але цим разом його зусилля були даремними. Він пітнів і задихався вві сні, годинник цокав, кошмар продовжувався.