Іншим разом перелік цих імен дійняв би Вулфа до живого, але не тепер.
– Я не маю права просити цих людей іти на такий ризик, – відказав він. – Не думаю, що й містер Гудвін стане ризикувати. Так чи так, все це безглузда і марна затія. Ось ви кажете: «Примусити його»… Отже, ви хочете, щоб я примусив ФБР перестати за вами стежити?
– Так.
– Яким чином?
– Не знаю.
– І я не знаю. – Вулф похитав головою. – Ні, мадам. Ви самі накликали на себе лихо, от його й маєте. Я не хочу сказати, що не схвалюю вашої акції з книжкою, однак поділяю думку адвокатів: це донкіхотство. Дон Кіхот мужньо терпів свої злигодні, тепер це судилося вам. Вони не стежитимуть за вами довіку, адже ви самі сказали, що ви – не конгресмен і не якийсь там дрібний службовець, який боїться втратити роботу. Але книжок більше не розсилайте.
Місіс Бранер сиділа, покусуючи губи.
– А я думала, що ви нікого й нічого не боїтесь.
– Боюсь? Я намагаюся не робити дурниць, а це ще не означає, що я боюся.
– Я вже сказала, що цього доручення не виконає ніхто, крім вас.
– Тоді ваше становище складне.
Гостя знову відкрила сумочку, дістала чекову книжку та ручку й, заповнивши другий бланк – і цього разу спочатку корінець, – підійшла до столу Вулфа. Потім узяла перший чек, поклала замість нього новий і вернулася до крісла.
– Ці сто тисяч доларів, – промовила вона, – тільки аванс. Усі витрати я оплачуватиму окремо. Якщо вам пощастить виконати моє доручення, то, крім авансу, одержите гонорар, і його розмір ви назвете самі. А не пощастить – ці сто тисяч однаково залишаться вам.
Вулф потягся рукою по чек, уважно його розглянув, тоді поклав назад і, відкинувшись на спинку крісла, заплющив очі. Знаючи його, я здогадувався, про що він міркує. Ні, не про доручення цієї жінки – адже він уже сказав, що воно безглузде. Вулф думав про ту привабливу обставину, що, маючи п’ятого січня ці сто тисяч доларів у кишені, йому не доведеться брати роботу не тільки до кінця зими, а й навесні і навіть улітку. Можна буде перечитати сотні книжок і розвести тисячі орхідей! Не життя, а рай. Кутики рота в нього скривилися – як на Вулфа, то це означало широку усмішку. Він розкошував. Що ж, півхвилини на такі розкоші можна згаяти, зрештою, чоловік має право помріяти; та коли минула ціла хвилина, я гучно кахикнув.
Вулф розплющив очі й випростався в кріслі:
– Ви маєте пропозиції, Арчі?
Отже, його вже спокусив обіцяний гонорар! Може, навіть усупереч здоровому глузду він вплутається в таку ризиковану справу. Щоб цього не сталося, треба насамперед позбутись нашої гості – і якнайшвидше.
– Не так зопалу, – озвався я. – Пропозицій нема, але є зауваження. Ви сказали: якщо за місіс Бранер стежать, то «хвіст» прийшов і сюди. Але ж коли вже вони підслуховують її телефонні розмови, то навіщо їм завдавати собі клопоту й вистежувати місіс Бранер тут? Адже вони чули, як її секретарка домовлялася про цю зустріч.
Вулф насупив брови:
– Отже, за моїм будинком уже стежать.
– Не виключено. Однак може бути, що справа стоїть не так уже й погано, як гадає місіс Бранер. Звісно, місіс Бранер ні до чого перебільшувати зумисне, проте…
– Я нічого не перебільшую! – урвала мене гостя.