Вулф узяв зі столу вузенький аркушик паперу, похмуро перебіг його очима й кинув назад. Той аркушик я поклав йому на стіл півгодини тому. Коли ми вечеряли, подзвонив службовець муніципалітету й повідомив потрібні мені дані. Перше ніж повернутися до їдальні, я вирвав аркушик із записника, вивів на ньому «ФБР» і поклав на стіл Вулфа. Це повідомлення мені зовсім не додало апетиту. Якби виявилось, що місіс Бранер щодо «хвоста» помилилася, то наші шанси, – зокрема й на ласий шматочок у вигляді чека на моє ім’я, неймовірно зросли б.
Вулф сьорбнув кави, поставив чашку й сказав до Лона:
– У мене є ще чотирнадцять пляшок.
– Боже мій! – вигукнув Лон і понюхав коньяк.
Коуен був чоловік досить дивний. Гладенько зачесане назад волосся, невеличке, туго обтягнене шкірою личко, – його вигляд особливої уваги не привертав. І все ж таки скрізь, хоч би що він робив, Лон здавався на місці – чи то в своєму кабінеті на двадцять першому поверсі будинку «Газетт», через двоє дверей від кабінету видавця в самому кутку, чи на танцях у «Фламінго» з якоюсь дівулею, чи за столом у квартирі Саула Пензера, де ми грали в покер. Або в кабінеті Вулфа, коли він утішався ароматом коньяку п’ятдесятирічної витримки.
Лон пригубив коньяк.
– Просіть усе що завгодно, – промовив він, – Я цілком до ваших послуг.
– Власне кажучи, – промовив Вулф, – не сталося нічого особливого. І тим більше, певна річ, неймовірного. По-перше, запитання: чи вам відомо про якийсь зв’язок, хан навіть далекий, між місіс Бранер і Федеральним бюро розслідувань?
– Ну звісно, відомо. Та й кому про це невідомо! Вона розіслала сотням людей книжку Фреда Кука, серед них і нашому видавцеві та редакторові. Така увага з її боку – доказ того, що людина посідає в суспільстві високе становище. Хай йому грець, мені книжки вона не надіслала! А вам?
– Мені теж. Я сам купив. А ви не знаєте, чи вжило Федеральне бюро якихось заходів, щоб помститися місіс Бранер? Наша розмова суто приватна і конфіденційна.
Лон усміхнувся:
– Всі заходи ФБР, певно, теж мають суто приватний і конфіденційний характер. Вам слід поцікавитись про них у самого Дж. Едгара Гувера. Чи, може, ви вже щось знаєте?
– Знаємо.
Підборіддя в Лона рвучко скинулося вгору.
– Дідька лисого ви знаєте! Одначе в такому разі про це мають знати й люди, які платять Гуверові гроші.
Вулф кивнув головою:
– Ви, звісно, виступатимете саме з таких позицій. Ви збираєте інформацію для того, щоб її опублікувати, а я – у своїх особистих інтересах. А зараз я роблю це з тим, щоб вирішити, у чому ж, власне, полягають мої інтереси. Клієнта я поки що не маю, зобов’язань на себе не брав, але відразу хочу внести ясність: навіть якщо я зв’яжу себе зобов’язаннями й візьмуся за справу, то, незалежно від наслідків, мені, очевидно, не пощастить дати вам якоїсь інформації для статті. Звичайно, якщо я матиму можливість, то дам вам відомості, але навряд. Ми перед вами в боргу?
– Ні. Швидше я перед вами в боргу.
– Гаразд. Тоді я цим скористаюся. Чому місіс Бранер вирішила розіслати цю книжку?
– Не знаю. – Лон знову відсьорбнув з чарки і, перше ніж проковтнути коньяк, з насолодою почав перекочувати його в роті. – Либонь, з почуття громадянського обов’язку. Я сам купив п’ять примірників і розіслав людям, які мають її прочитати, хоча, певно, й не мають бажання цього робити. А один мій знайомий розіслав тридцять примірників замість різдвяного подарунка.
– Вам відомі які-небудь особисті причини, з яких місіс Бранер може ставитися вороже до ФБР?
– Ні.