Двері відчинила мама. Дана переступила поріг, недбало жбурнула в куток наплечник і почала знімати куртку. Мама уважно спостерігала за донькою із ледь помітною посмішкою.
— Ну, що сьогодні в тебе сталося? — запитала вона.
Дана не відповіла, підхопила наплечник і попрямувала до своєї кімнати. Мама пішла за нею.
— Дано, може, все-таки поговоримо? Дівчинка сіла на ліжко і знизала плечима.
— Чесно кажучи, то й говорити нема про що, — знехотя промовила дівчинка. — Знову той Сергій…
На маминому обличчі з’явилася усмішка:
— І що ж знову накоїв той Сергій?
Дана зітхнула, полізла в наплечник і дістала звідти невеличкий букетик пролісків. Ніжні білі квіти трохи зім’ялися, проте в кімнаті відразу запахло весною. Дівчинка жбурнула букетик на ліжко. Мама його обережно підняла, торкнулася тендітних пелюсточок, вдихнула свіжий аромат весни. А потім поглянула на доньку — Дана сиділа, наїжачившись, піднявши догори худенькі плечі та опустивши очі додолу. Її золотаве густе волосся розкішною хвилею спадало на спину та плечі.
— Не розумію я тебе, Дано, — сказала мама. — Хлопець так упадає коло тебе, квіти щодня носить, а ти…
Дану наче хтось укусив.
— А що я?! — крикнула вона. — Він мене перед усім класом соромить, усі дівчата сміються. Он, кажуть, твій жених іде! Хлопці з нього ввесь час кепкують, а він навіть не може дати їм відсіч. Стоїть, з ноги на ногу переминаючись. Отакий-то хлопець! З ним увечері в кіно піти страшно, бо, боронь Боже, перестрінуть хулігани, так він і втекти не зможе, не кажучи вже про те, щоб відбитися.
— А ти з ним у кіно вдень піди, навіщо ж вечора чекати?
Дана так зиркнула на маму, що та знову розсміялася і обійняла доньку.
— Дивна ти — хіба ж можна соромитися того, що людина виявляє до тебе симпатію? І що з того, що він не забіяка? Зате відмінник, вчиться краще за всіх у класі. Розумний…
— Розумний! — перекривила Дана. — Тільки й щастя! Довгий, худий, як та жердина, ще й в окулярах! Сміх та й годі! Інша справа — Денис, що з Наталкою дружить, або ж Павло… Ото хлопці, а це…
— У тих хлопців тільки одна перевага — м’язи великі, але в голові вітер, сама розумієш. Вам, доню, тільки по тринадцять, а років через десять подивишся, де твої мускулясті Денис та Павло опиняться. А от Сергій точно гарною людиною стане.
— Та хай собі стає ким завгодно, тільки мене облишить! — Дана нервово крокувала кімнатою.
— Не можна критикувати зовнішність людини. І принижувати людину теж не слід. Він, до речі, має право дарувати квіти всім, кому захоче.
Дана нічого не відповіла. Стояла спиною до матері, зіпершись на підвіконня.
— Насварила ти його за ці проліски? — тихо озвалася мама.
— Насварила… — голос Дани затремтів, вона раптом заплакала.
— Піду квіти у воду поставлю, — мама вирішила залишити доньку наодинці з її думками. — Ой, донечко, хто ж тебе зрозуміє, якщо ти сама себе зрозуміти не можеш?..