Аннабела пропустила Кетрін по вузькій стежці й сказала їй у спину:
— Які жахливі речі ти вишукуєш у людях. Кому це потрібно?
— Хіба люди такі бувають?
— Ти просто знайшла собі винних. Як здається.
Кетрін не відповіла.
— Саме знайшла винних.
Ззаду вона бачила, як Кетрін киває, але то була не згода, а сарказм. Стежка поширшала, й Бела наздогнала Кетрін, простягла руку й торкнулася її рожевої сорочки:
— Гарний колір. Дуже вдала покупка.
— А зараз я бачу тебе наскрізь.
Ну й сміх, ну й жах: важко втримати посмішку.
— Кетрін! Хіба так розмовляють із старшими!
Уредна Бела манірилася, прагнучи дошкулити, нагадати, як та плакала від злости, а в цілому світі була одна-єдина нормальна людина, яка все розуміла. До якої зараз простягаєш руку, відчуваєш потиск — а потім такий дешевий жіночий егоїзм; як же її тоді ненавидиш (як хтось казав, обсидіан під молоком), коли ти розкриваєшся, а воно відвертається, неначе то був жарт, просто гра…
— Подивись, Кет! Ось мої любки.
І Аннабела попрямувала до залитої сонцем галявинки обік стежки, де серед трави височіло п’ять-шість струнких стебел з ніжними білими квітами, й стала навколішки біля двох найвищих, забуваючи про все на світі. Кетрін зупинилася поруч.
— Чому це вони твої?
— Бо це я знайшла їх торік. Хіба не гарні?
Белі минало тридцять перший, на чотири роки більше, ніж сестрі; вона була гарніша, повніша й кругліша видом, мала бліде лице й руде волосся, виразніший ірландський тип і матові сіро-зелені очі, хоча сестри успадкували ірландську кров лише від бабусі, ніколи не жили в Ірландії й розмовляли англійською без акценту.
В старому брилі та кремовій сукні з широкими рукавами вона трохи скидалася на матір родини, на ексцентричну, ультрасучасну письменницю; Бела завжди ховалася в холодок, бо її веснянкувата шкіра боялася сонця. Вирахувана недбалість убрання й разом з тим якась ніби випадкова елеґантність робили її не схожою на інших, і всі жінки, які сходилися з нею ближче, зрештою починали заздрити… і недолюблювати; адже це непорядно — залишати в інших глибше враження, ніж якась патентована модниця.
Раптом на тому боці озвався соловей. Аннабела роздивлялася свої любки, торкнулась однієї й нахилилася, щоб понюхати. Кетрін дивилась на схилену сестру. Обидві обернулися на голос Пітера.
— Це дикі орхідеї, — пояснила йому Аннабела. — Любки.
Пітер і трохи вища за нього косата Саллі проминули Кетрін, яка поступилася їм дорогою. В новоприбулих був розчарований і трохи розгублений вигляд, коли вони побачили, які маленькі і непомітні ті рослини.
— А де ж целофан і рожева стьожка?