-- З животом щось, Док, -- в нього макітра гладенька як яйце страуса. Тому й назвали Патлатий. Я перевірив графік чатових і розклад чергувань. Не побачив там нічого, чого він хотів би уникнути. – Кепська справа, Док. Справді.
-- Гм, -- я набрав професійного вигляду: я знав, що з ним. Не дивлячись на спеку, шкіра в нього була холодною на дотик. – Обідав нещодавно поза нашою їдальнею, Патлатий? – Муха сіла йому на голову і ходила з пихатим виглядом, немов завойовник. Він не зауважив цього.
-- Так. Три, чотири рази.
-- Гм, -- я змішав бридке, молочне зілля. – На, випий. До кінця.
Після першого ковтка, все його обличчя зморщилося.
-- Слухай, Док, я…
Мене пересмикнуло від самого запаху цієї субстанції.
-- Пий, друже. Двоє людей померли перш ніж я приготував це зілля. Тоді Ледар випив і вижив.
Новина про це встигла розійтися. Він випив.
-- Гадаєш це отрута? Кляті Блакитні щось мені підсипали?
-- Спокійно. Нічого тобі не станеться. Так. Схоже, що так.
Мені довелося випотрошити Косого і Дикого Брюса щоб довідатися правду. Це була підступна отрута.
-- Йди положися он там на кушетці, де тебе овіє вітерець – якщо цей сучий син колись надумає з’явитися. І не рухайся. Нехай ліки роблять свою справу.
Я положив його.
-- Розкажи мені, що ти там їв.
Я взяв ручку і таблицю прикріплену до дошки. Те саме я робив з Ледарем, і з Диким Брюсом, перш ніж той помер, і попросив взводного Косого відстежити його шлях. Я був впевнений, що отрута походила з однієї з кількох забігайлівок, які часто відвідували солдати з Бастіону.
Патлатий назвав одне місце, що збігалося з усіма іншими.
-- Бінго! Попалися падлюки.
-- Хто? – Він був готовий зірватися і сам залагодити справу.
-- Лежи. Я йду до Капітана.
Я поплескав його по плечу і виглянув у сусідню кімнату. Цього ранку Патлатий був моїм єдиним пацієнтом. Я пішов в обхід, вздовж стіни Треяна, з якої відкривається вид на порт Берила. На півдорозі я зупинився, поглянув на північ, повз мол, і маяк, і острів-фортецю на море Страждань. Різнобарвні вітрила вкривали мутну сіро-коричневу воду – це каботажні дхау снували павутиною шляхів, які з’єднували між собою Міста-Самоцвіти. Верхні шари атмосфери були нерухомі, важкі та туманні. Лінія горизонту ледь виднілася. Але внизу, над самою водою, повітря рухалося. Навколо острова завжди віяв легкий вітерець, проте він уникав берега мов прокаженого. Ближче до мене, кружляли чайки -- похмурі й сонні; саме такий день чекав на більшість людей.
Ще одне літо на службі в Синдика Берилу, сповнене поту і бруду, невдячна справа – захищати його від політичних конкурентів і недисциплінованих місцевих вояків. Ще одне літо ми надриваємо сраки за нагороду, яка спіткала Патлатого. На плату гріх скаржитися, але праця не тішить душу. Наші давні побратими згоріли б від сорому, побачивши як низько ми пали.