— Заставу приніс, ось! — І він витяг з кишені старий плоский срібний годинник. На звороті його кришечки був зображений глобус. Ланцюжок був сталевий.
— Але ж і попередній заставі вже строк. Ще позавчора місяць минув.
— Я вам проценти ще за місяць сплачу, почекайте.
— А це вже як я схочу, голубе, чекати чи річ вашу тепер-таки продати.
— А чи багато ж за годинника, Альоно Іванівно?
— Та з дешевиною ходиш, голубе, нічого либонь не вартий. За перстеник вам минулого разу два білетики дала, а воно он і новий купити у ювеліра за півтора карбованця можна.
— Та карбованців хоч з чотири дайте, я викуплю, годинник батьків. Я незабаром гроші одержу.
— Півтора карбованця, і процент наперед. Отак.
— Півтора карбованця! — скрикнув юнак.
— Як хочете.— І стара подала йому назад годинника. Юнак узяв його і так розсердився, що хотів був уже піти, але зараз же схаменувся, згадавши, що йти більше нікуди і що він прийшов не тільки задля цього.
— Давайте! — сказав він грубо.
Стара полізла в кишеню по ключі і пішла в другу кімнату за завіску. Юнак, залишившись серед кімнати сам, з цікавістю прислухався і міркував. Було чути, як вона відімкнула комод. «Мабуть, верхню шухляду,— роздумував він,— Ключі вона, виходить, у правій кишені носить… Всі на одній в´язці на сталевому кільці… І там один ключ є, втроє більший від усіх, із зубчастою борідкою, звичайно не від комода… Значить, є ще якась шкатулка або скринька… Оце й цікаво. Від скриньок здебільшого такі ключі… А втім, яка підлота усе це…»
Стара повернулася.
— Ось маєте, голубе: коли по гривенику на місяць з карбованця, то за півтора карбованця належить з вас п´ятнадцять копійок, за місяць вперед. Та за два попередніх карбованці з вас ще належить вперед, якщо лічити так само, двадцять копійок. Ось беріть.
— Як! То тепер уже карбованець п´ятнадцять копійок!
— Еге ж.
Юнак не став сперечатись і взяв гроші. Він дивився на стару і не квапився йти,´немовби ііце хотів щось сказати чи зробити, але наче не знав, що саме…
— Я вам, Альоно Іванівно, мабуть, цими днями, ще одну річ принесу… срібну… гарну… цигарницю одну… от тільки як у приятеля заберу…— Він збентежився і замовк.
— Ну тоді й будемо говорити, голубе.
— Прощайте… А ви все дома самі сидите, сестриці немає? — спитав він скільки міг невимушено, виходячи в прихожу.
— А вам яке до неї, голубе, діло?
— Та нічого особливого. Я так спитав. А ви вже зараз… Прощайте, Альоно Іванівно!