— Де там від хазяйки!
Вона поставила перед ним свій власний надтріснутий чайник, з уже спитим чаєм, і поклала дві жовті грудочки цукру.
— Ось, Насте, візьми, будь ласка,— сказав він, пошукавши в кишені (він так і спав одягнений) і витягши кілька мідяків,— піди і купи мені сайку. Та візьми там в ковбасній ковбаси трохи, яка найдешевша.
— Сайку я тобі зараз принесу, а чи не хочеш часом замість ковбаси щів? Добрі щі, вчорашні. Ще вчора тобі залишила, а ти прийшов пізно. Добрі ці.
Коли щі були принесені і він почав їсти, Настя сіла проти нього на софі і завела балачку. Вона була з села родом і дуже балакуча.
— А Парасковія Павлівна в поліцію он на тебе хоче скаржитись,— сказала вона.
Він дуже скривився.
— В поліцію? Чого їй треба?
— Грошей не платиш і хватири не звільняєш. Звісно, чого треба.
— Ат, до біса, ще цього не вистачало,— бурмотів він, зціплюючи зуби,— ні, це мені тепер… не до речі… Дурна вона,— додав він уголос.— Я сьогодні до неї зайду, поговорю.
— Що дурна вона, то це так, така ж, як і я, а ти чого ж, розумний, лежиш, як той лежень, пуття від тебе не видно? Раніш, кажеш, дітей ходив учити, а тепер чом нічого не робиш?
— Я роблю…— неохоче й суворо промовив Раскольников.
— Що робиш?
— Діло…
— Яке діло?
— Думаю,— серйозно відповів він, помовчавши. Настя так і зайшлася сміхом. Вона була сміхотлива, і коли бувало розсмішить хто, сміялася нечут- но, колихаючись і трясучись усім тілом, аж поки й самій робилося млосно.
— Десь, певно, грошей купу надумав? — спромоглася вона, нарешті, вимовити.
— Без чобіт не можна дітей вчити. Та й наплювати!
— А ти в колодязь не плюй!
— За дітей мідяками платять. Що на копійки зробиш,— неохоче казав він далі, мовби відповідаючи на власні думки.
— А тобі б зразу весь капітал?
Він зчудовано глянув на неї.