Кресена засмучувала згадка про той лист. Ніхто так і не навчив Станіса сміятися, а надто Пістрявчик. Раптово налетів жахливий шторм, і затока Човнозгуба довела, що недарма носить свою назву. Двощоглова галера «Вітриста» князя Баратеона розбилася й потонула просто на очах мешканців його замку. Двоє старших синів бачили зі стін, як батьків корабель розтрощило на скелях і проковтнуло хвилями. На дно пішло з сотню веслярів та жеглярів разом з паном князем Стефоном Баратеоном та його пані дружиною, і ще багато днів на узбережжі попід Штормоламом збирали врожай мертвих набухлих тіл.
Малого викинуло на третій день. Маестер Кресен пішов на берег разом з усіма, аби упізнавати мерців і записувати імена. Коли дурника знайшли, той був голий, з блідою зморшкуватою шкірою, присипаною вологим піском. Кресен записав його у мертві, але коли Джомі вхопив малого за гомілки, щоб укинути в хуру-труповозку, той відкашляв воду і сів. Опісля до самої смерті Джомі клявся за всякої нагоди, що плоть Пістрявчика була холодна, мокра й липка, точнісінько як у потопленика.
Ніхто не зміг пояснити, що сталося з дурником за ті два дні, що він плавав у морі. Рибалки базікали, що русалка навчила його дихати під водою в обмін на чоловіче сім’я. Сам Пістрявчик нічого не казав. Гостроязикий розумник, про якого писав князь Стефон, не дістався Штормоламу. Знайдений хлопець виявився зовсім інакший: спотворений тілом і душею, ледве здатний говорити, а головою кумекати й поготів. Хіба що на вид його б не сплутали ні з ким іншим. За звичаєм у Вільному Місті Волантисі обличчя невільників та слуг вкривали татуюванням, і тому шкіра хлопця від шиї до лоба була змережана червоно-зеленими клітинами, схожими на барви блазенського вбрання.
— Цей покруч здурів, його мучить біль, і хісна з нього нема нікому, а надто йому самому, — заявив старий пан Гарберт, в ті роки каштелян Штормоламу. — Зробіть добре діло — налийте йому келиха макового молока, і хай спить вічним безболісним сном. Якби він мав клепку в голові, то ще й подякував би.
Але Кресен заперечив і врешті-решт переміг, хоча сам не сказав би, чи порадів Пістрявчик з його перемоги. Не знав він того і зараз, коли минуло стільки років.
— Ой пустились тіні в танок, пане мій, пустились в танок, — співав блазень далі, хилитаючи головою. Дзвіночки все брязкали та калатали. «Бам-не-дам, тень-делень-цілий-день.»
— Па-ане мій, — заверещав білий крук, — пане, пане, пане.
— Дурник співає, що сам собі знає, — мовив маестер до наляканої принцеси. — Не беріть його слів до серця. Назавтра він заспіває іншої, а цю пісеньку ви й не почуєте більше.
«А колись же, як писав князь Стефон, він умів співати чотирма мовами…»
У двері ввійшов Пилос.
— Маестре, прошу вибачити.
— Ти не приніс мені каші, — здивувався Кресен. Це зовсім не скидалося на Пилоса.
— Маестре, минулої ночі повернувся пан Давос. Про нього балакають на кухні. Я подумав, вам слід знати.
— Давос… кажеш, минулої ночі? То де ж він?
— З королем. Вони просиділи разом мало не всю ніч.
За минулих часів князь Станіс збудив би маестра будь-якої години, аби послухати його ради.
— Мені мали повідомити, — пожалівся Кресен. — Мене мали збудити.
Він відняв пальці від рук Ширени і мовив:
— Вибачте, панно, та я маю побалакати з вашим ясновельможним батьком. Пилосе, подай-но мені руку. В цьому замку забагато сходів, і щодня їх, здається, додають навмисне, аби мені допікати.
Ширена з Пістрявчиком вийшли слідом, але дитині скоро набридло сповільнювати крок до маестрового шаркання, і вона побігла уперед, а блазень кинувся слідом, навіжено калатаючи дзвіночками.
Сходячи гвинтовими сходами Змій-Башти, Кресен мав чергову нагоду усвідомити, що в замках немічним старцям не місце. Князь Станіс мав бути у палаті Мальованого Столу, нагорі Тулумбасу — головної внутрішньої вежі Дракон-Каменя, названої так, бо її стародавні стіни відлунювали гучним гуркотом під час штормів. Аби дістатися туди, потрібно було пройти переходом, проминути середній та внутрішній мури з химерною вартою та чорними чавунними воротами, а тоді подолати стільки сходинок, що Кресенові боліло навіть думати про них. То молоді хлопці навіть не помічали, як перестрибували їх зразу по дві, а для старих з поламаними стегнами і одна зайва була мукою. Та що поробиш… коли князь Станіс не бажає йти до нього, маестер змусить себе терпіти цю муку. Принаймні є Пилос, треба мати дяку хоча б за нього.
Переходом вони прошкандибали повз рядок високих, вигнутих луком вікон, з яких відкривався вид на зовнішнє замкове дворище, зовнішній мур і рибальське селище за ним. У дворі по цілях стріляли лучники, а десятники вигукували: «Накладай, тягни, пускай!». Стріли видавали такий шурхіт, наче зграї птахів злітали у повітря. Мурами ходила сторожа, визираючи поміж химер на військо, що стояло ззовні табором. У вранішньому повітрі диміли вогнища куховарів; три тисячі вояків готувалися снідати під прапорами своїх панів. За табором виднілася якірна стоянка, повна кораблів. Жодній посудині, яку помічали з Дракон-Каменя за останні півроку, не дозволили залишити острів. «Лють», триярусна бойова галера князя Станіса на три сотні весел, виглядала невеличкою поруч з деякими череватими думбасами та кочами, що юрмилися навколо.