Корецький здригнувся. Пасмо думок його обiрвала тяжка, огидлива дiйснiсть. Вiн пiдiбрав повiддя, торкнув острогами коня й покрикнув:
— За мною, панове!
— А що, хлопцi, чи повкладали усiх ворiженькiв спати? — запитав сотник у козакiв, що по кладках iз рову вертались до маж.
— Усiх, батьку, до єдиного, — вiдповiв сивоусий запорожець, — одному нiмотi не хотiлося страх як з оцим свiтом прощатись — усе махав шаблею, боронився, дак я таки його упрохав, садонувши пiд ребро списом поштиво… ну й послухався, язика показав…
— Це вiн тобi в насмiшку, на глум, — засмiявся Шрам.
— Та хай йому вже господь бог пробачить, як i я дарую, — вiдповiв запорожець сумирно.
— Аз наших нiхто не поцiлував землi-матерi? — спитав сотник.
— Трьох-таки, клятi, уклали, — пробурчав Шрам, — спочатку вони були покидали зброю i стали валятись на пробi в ногах, а коли нашим було неспромiжно руки спинити, що замашно розмахалась i ворiженькiв, як галушки, на списи стромляла, так деякi в скрутi кинулись знову до зброї i давай вiдбиватись… ну, трьох наших кулями й цокнули…
— Кого ж та кого?
— Ех, славних козакiв, товаришiв добрячих, — зiтхнув глибоко Шрам: — Стецька Спотикача, Охрiма Шибайголову, Романа Гонивiтра…
— Зробiм же першим новосельцям i першу честь — поховаймо їх по-козацьки, по-лицарськи, щоб вороги над їхнiми тiлами не знущалися, а за те, може, й нам нашi друзi вiдшукають там, угорi, по придобнiй мiсцинi: адже все одно, братцi, ми тут не забаримось.
— Не забаримось, не задержимось! — вiдповiли деякi сивочубi понуро.
— А мене навiть кортить туди швидше, — зауважив весело Шрам, показуючи на небо рукою, — що скiльки там нашого славного лицарства — сила!
— I нiхто ж то назад до нас не вертається, — додав, мiркуючи, сотник.
— Знати, що й там добре, — запевнив чуприндир-запорожець i почав з другими козаками копати спiльну братську могилу.
Вирили незабаром яму глибоку, поклали в неї трьох товаришiв мертвих при повнiй зброї козачiй, поставили кожному в голови по пляшцi горiлки й покрили червоною китайкою.
Сотник перший кинув на неї лопатою грудку землi i промовив:
— Спiть, брати-товаришi, спокiйно! Нехай над вами земля пером, нехай милосердний бог пригорне вашi душi козачi, бо за його, святого, та за родину-матiр ви їх положили.
Всi побожно поздiймали шапки i понурили замисленi голови…
Орися з Катрею стояли на вежi у замцi i пантрували за подiями першого нападу пильно. У стислих бровах i в холоднiм поглядi у Орисi не знати було нi цiкавостi, нi тривоги, а свiтилась лишень непохила воля та похмуре жадання продати життя найдорожче; зате нервове, ворушливе обличчя у Катрi вiдбивало на собi всi перелети бурливих сердечних почуть.
Нижче по мурах, мiж бiйницями, купчилась iнша жонота i дiти; жiнки прикипiли очима до дружин своїх, до братiв, до синiв, що скаженому напаснику-ворогу добру вiдсiч давали; по скам'янiлому виразу думних лиць було не пiзнати, якi болiння трудили їм серце, по нiмому тремтiнню їх уст було не рiшити, чи вони шепотiли молитву за братiв своїх кревних, а чи прокльони на ворогiв? Самi тiльки дiти, безжурнi, цiкавi, перебiгали раз у раз з однiєї бiйницi до другої i голосно й весело переказували одне одному свої подиви i враження.
А отець Василь з хоругвами i процесiєю ходив по мурах i вiддаля кропив оборонцiв святою водою, благаючи у милосердного бога ласки на погибель i загин ворогiв i спiваючи йому хвальний псалом: