— Геii, лицарi, хлопцi! Вставайте! Лях уже до заутренi дзвонить! — I його грiмкий голос вкупi з прилетiвшою грю-котнею пiдняв на ноги заспаних козакiв; вони флегматично пiдводились, пiдтягались, лiниво протирали очi i лаялись:
— От нехристи, їй-бо, нехристи! Доброму козаковi й виспатися не дадуть!..
— А ти не чухайся, — сказав Шрам, — бо тепер швидко розчешуть — ач якi гребiнцi понаставляли!
— Хай чешуть, — вiдповiв Кудлач, — аби не самому морочитися…
Зiйшло ясне сонце, офарбило в рожевий колiр клубки бiлого диму, що стелився з площi вниз понад яром, освiтило став, i замiсть блискучого дзеркала перед здивованими очима вiдкрилася лише сама чорна влоговина з тванi й багнюки, що вилискувала де-не-де калюжками.
— Ба! Та й не iроди! Ач яку штукенцiю пiдвели — увесь став попсували! — аамiтив безрукий запорожець.
— Тепер уже сподiвайтесь татарської собачнi, — зауважив Шрам, — це вони для цiєї поганi й шлях спорудили.
— А що менi той татарин? Ото дивовижа! — образився навiдь запорожець. — Я йому, собачому синовi, таку дудю скручу й самою правою, що зачхає, та коли до яечiнок дiйме, то й лiвою половиною в зубя ткну, їй-бо, ткну — та ще й як!..
— Он вони вже, мов комашня, повилазили!..
— Пильнуй праворуч! — крикнув сотник.
Але татари, кинувшись у став, пройшли не бiльше як п'ятдесят крокiв i мусили вовернути назад, — очевидячки, конi їх грузли в болотянiй тванi до самого дна.
— Го-го-го! — весело реготались козаки, що дивилися на цю метушню. — По пузо, по саме пузо! От спасибi тобi, — дядько став не пускає по своїй спинi поганi топтатися!..
— Тепера не пустив, — замiтив Шрам, — а от як морозцем вiзьметься болото, то й полiзуть.
А серед козачої гармашнi було саме пекло: ворожi ядра на такiй близькiй просторонi лягали влучно i смертодайно, земля на валах розкидалась, злiтала вгору i засинала рови; на трiски розбивались тури, з дзвяком розпадались вози; товстопузиха встигла тiльки двiчi плюнути й шерепнулась, пiдбита, в землю; бабi влучило ядро в саму пащу, вона пiднялась i зараз же простяглась навзнак, плющихи теж були пiдбитi, i вся козача гармашня замовкла навiки.
— Тепер, панове-товаришi й хлопцi, стережiться галушок! — командував сотник. — Ставай лавами пiд вали, вартовi, пильнуй!
Не збiгло й хвилини, як град картечi обсипав увесь пригород; бiльшiсть її врiзалась в окопища, деякi ж картечини з вереском i дзиком пролетiли через голови в придолинок до Днiстра, а деякi врiзались у тiло козаче i повалили па лоно землi-матерi непохитних оборонцiв правди. Гримнув ще й другий смертельний вибух, i з-за густої хмари диму посунула струнка батава майже бiгцем до пригороду. Перший спостерiг ворога Шрам i гучно крикнув сотниковi з товаришами:
— Гей, пане сотнику, нiмота насувається! За рушницi, хлопцi!
— Всi — на вали! — пiдхопив сотник.
I висипало козацтво з запорожцями па вали, i, наче мак той, вкрило їх своєю рiзнофарбною одежею.
Затрiщали рушницi й гакiвницi на пiдбiгаючого ворога i повалили першi ряди, але другi ряди перескакували через трупи i неслися вперед, пiдбадьоренi тим, що замовкла в пригородi гармашня; ще раз ударив стрiл, змiшав ряди, проте ж не спини. в нападаючих, — вони вже пiдбiгали до ровiв i по розвалених та пiдбитих ядрами й картечами укосах легко здиралися нагору.
— Гей, пане хорунжий! Ану вiзьми з собою завзятцiв з нiвсотки та спробуй їм у потилицю зайти, з болота; може-т'аки, став нам ще раз у пригодi стане!
Вибрав хорунжий з своєї сотнi п'ятдесят завзятих i поспiшився праворуч, бiля мiстечка, вийти на став; край берега оголене дно настiльки вже було скуте морозом, що могло смiливо здержати козакiв.