— Орисю! Рiднесенька! Зiронько моя! — обнiмала Катря свою кохану посестрицю, переставши плакати i ласкаючи свою товаришку по горю. — Скажи менi хто? Подiлись горем — легше буде… Коли виплачешся i розважиш тугу — завжди на душi легшає…
— Ти пам'ятаєш того козака… Антона Корецького… що до нас приїздив у Бар?
— А, пам'ятаю, пам'ятаю… Такий гарний, хороший, з русявими кучерями, синiми очима i бiлим панським лицем?
— Так, так!
— Як не пам'ятати! Пам'ятаю i за сто сажнiв пiзнаю! Я в його, коли признатись тобi,усмiхалась уже Катря, щаслива тим, що таїну вивiдає,мало-мало не закохалась… Не здолала чисто й глянути на тi закрученi вусики… Тiльки тривай… — зупинилась вона, мiркуючи… — Адже ж то брат твiй? Вiн тебе називав сестрою?
— Нi, вiн не брат: вiн по кровi менi був зовсiм чужий, а по серцю… ех! — Орися нетерпляче махнула рукою. — До чого цi спогадки тепер? Навiщо намучене серце вражати?
— Квiточко моя, сонечко ясне! — благала Катря. — Скажи… повiдай, хоч кришечку… хоч капелиночку!
— Ах, яка-бо ти! Нестотно мале дитинятко, — годилась через силу Орися. — Довго розказувати, а ще довше переживати тi муки. Бачиш, я з тобою спiзналася в Барi, а ми перше сидiли далеко на хуторi, — я там росла ще дитинкою… I так було славно, ох, як славно! Батько приїздив часто… мати жила… кохала, ласкала мене… Я її ледве згадаю… Потiм наш хутiр спалили… матiр теж… Як приїхав на пожарище батько, позеленiв, заскреготав зубами i знову кудись-то майнув. А за тиждень вернувся i привiз хлопчика на кульбацi, лiт дев'яти. "Знайшов, — каже, сироту без-притомного на шляху, так треба нам його приховати, за сина прийняти!" — Орися змовкла, пригнiчена вагою спогадiв давнiх.
— Ну, ну! Що ж далi? — допитувалась зацiкавлена Катря.
— Що ж? Звичайно… став вiн у нас мешкати… в другiм хуторi, — ми переїхали далi вiд Бугу; росли ми вкупi, як брат з сестрою, вкупi бiгали, пустували, гулялись… ну, призвичаїлись, порiднилися… ех, та що й згадувати!
— Нi, нi! Докажи-бо, хоч капельку!
— Ну, виросли ми; а вiн стрункий такий став, та моторний, та дужий!.. Спiвав гарно… Батько почав його вчити герцям лицарським, брав i на Запорожжя з собою в науку… Потiм вiн приїздив до нас такий радiсний та щасливий… i до Бара ото… а вже я його так ждала й виглядала, як божого свiту… Ну, ми й покохались.
— Так де ж вiн, твiй Антось?
— Не питай! Як вiн присягався, боже! А батько раз сам вернувся додому й сказав, щоб я отого перевертня, зрадника iз голови викинула! Для чого? Батько промовчав, але я знаю, що вiн дарма не скаже…
— I ти викинула? Забула його?
— Не руш! Годi! — сказала рiшуче Орися, зсупивши брови вiд вразької, наболiлої муки, i Катря припала до її колiн i притихла, почувши незмiряне горе.
Знишкли посестри, немов занiмiли, замерли, — однiй болiч здавила до нестями серце, а другу заколисала недоля, i Катря, мов дитинка, заснула безжурно у своєї подруги на колiнах.
Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне — веде якийсь спiв похоронний…
Немов темна мармурова фiгура, сидить нерухомо Орися;
її погляд сягнув далеко-далеко i потонув у чорнiючiй млi…
Зринають з пiтьми перед нею другi, непохожi картини, i вiє вiд них i свiтлом, i ласкою, i теплом.
Тихий лiтнiй вечiр. На заходi гасне поволi рожевистий свiт. Бiля хати на килимку стоїть ще вечеря; якась баба, не дуже стара, прибира i ложки, i миски… А своєму коханому Орисенятку дає медовики й вишнi. На призьбi сидить молодий ще тато Орисин; вуси йому аж на перса упали, а в зубах коротесенька люлька. Схилившись йому на плече, притулилась молодиця хороша i приязно, кохано зазира йому в вiчi. Розтопиривши рученята, пiдбiгає з смiхом до татуся красунька Орися, а батько їй пускає назустрiч клубочками дим… їй весело, вона заливається, аж дзвенить, — i навтеки, та знову-таки вертається з галасом на дим, поки не закашляється; молодиця тодi злякано хапає її i притискає до лона.