Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне — веде якийсь спiв похоронний…
Тихо рипнули дверi, i на порозi з'явилась згорблена бабуся, пов'язана по очiпку чорною хусткою i в чорнiй намiтцi.
— Не спиш усе, моя ягiдочко? — прошамкала вона, наблизившись до Орисi. — Уже швидко свiт; приляж, засни хоч хвилину… сили наберись… не сумуй!
— Я, бабусю моя, не сумую i божiй волi корюсь! — промовила тихо Орися. — А тiльки не спиться менi… голову думи обсiли…
— Ох, моя квiточко рожевая! Яка то гiрка твоя доля! — зiтхнула, проголосила бабуся, цiлуючи Орисю в голiвку. — Жити б тобi та радiти, а менi б у землi сирiй тлiти… Ох, а господь iнакше мiркує…
— Не надi мною одною його воля свята, а над усiма, — вiдiзвалась спокiйно Орися. — Та менi життя мого i не шкода: якi в йому радостi, якi втiхи? От тiльки тата кохала та бабусю, як неньку рiдненьку… — I Орися схопила i поцiлувала руку у баби.
— Що ти, що ти, моя безталанна? — кинулась бабуся обнiмати Орисю, утираючи дрiбнi сльози, що котились з старечих очей.
— Люблю, от що! А ховати нi тобi мене, нi менi тебе не випаде: поховає нас хижий звiр.
— Та ще, моя ягiдко, господь один вiда, що станеться; а може, з потилицi налетить наш славний Богун Iван, дак нечисть уся вiд його шкереберть покотиться…
— Сили, бабусю, у ворога дужi — не подолати! А проте — хай буде, що буде, що боговi миле… а ти от що скажи: чи молодою моя матуся вмерла?
— Молодесенькою.
— А як горiла вона, ти бачила?
— Годi! Годi! Господь з тобою… Най її криє покровом своїм цариця небесна! Не думай… засни хоч трiшечки: ти одна тепер голова на цiле замчище та панотець…
— Я засну, бабусю, — обезпечала Орися.
— Засни, моя дитино! А я готую обiд i всяку страву, щоб у долину нашим оборонцям знести…
— Ох, бабусю, ненько моя! Яка ти люба, хороша: все дбаєш лишень про других… а я то про себе… Готуйте, готуйте, i я пiду допомагати… — заметушилась Орися i встала, переклавши обережно на подушку голову Катрi.
— Нi, нi! Ти вiдпочинь, — там помiчниць досить, а ранком i ти нам допоможеш. Вiдпочинь, послухайся твоєї бабусi, адже я тебе бiльше за рiдну доньку люблю.
— Послухаюсь, бабусю, — згодилась Орися покiрно.
— Пошли їй, пораднице мати свята, хоч на хвилиноньку спокiй! — промовила побожно бабуся, перехрестившись до образа i тихо, зовсiм згорбившись, вийшла з свiтлицi.
Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне — веде якийсь спiв похоронний…
Зупинилась Орися перед ликом небесної i тихо навколiшки стала.
— Царице безгрiшна! — шепотiли уста її тихо. — До тебе, до нашого прибiжища тихого лине моя остання молитва! Не вiд куль, не вiд стрiл ворожих, не вiд смертi ховай моє серце, а вiд немочi та страху! Пошли i менi, о всепiтая мати, силу i мужнiсть з вiдважною усмiшкою на страту пiти за нашу бездольну родину, за нашу зневажену вiру i за твою, панно пречиста, вiковiчную славу!