Коні трохи дивував цей настійний, сліпий Кліфордів інстинкт стати відомим — відомим широкому аморфному світові, якого він сам не знав, тривожно боявся, відомим, як письменник, першокласний сучасний письменник. Від старого, удатливого, добросердого, грубуватого сера Малколма Коні знала, що художники завжди себе рекламують і намагаються показати свій крам лицем. Та її батько використовував випробувані канали, які застосовували всі інші члени Академії, котрі продавали картини. А Кліфорд шукав нових шляхів до слави, різноманітних шляхів. Він приймав у Реґбі різних людей, зовсім себе не принижуючи. Але, постановивши швидко вибудувати пам'ятник з своєї репутації, він застосовував усе, що траплялося під руку.
Майкаліс прибув у належний час, приїхавши дуже елеґантною машиною з шофером і слугою. З ніг до голови з Бонд-стріт! Та при першому погляді щось у сільській Кліфордовій душі відсахнулося. Він був зовсім… тобто не зовсім… одне слово, зовсім не тим, що передбачалося його зовнішністю. Для Кліфорда цього вистачило остаточно. І все ж із цим чоловіком, з його надзвичайним успіхом він поводився дуже ввічливо. Продажна богиня успіху, огризаючись і захищаючи його, ширяла навколо напівзухвалих, напівпринижених підборів Майкаліса й залякала Кліфорда остаточно, адже він так само прагнув віддатися продажній богині успіху, тільки б вона його прийняла.
Незважаючи на всіх кравців, капелюшників, перукарів і чоботярів найкращого лондонського кварталу, Майкаліс був явно не англійцем. Ні, ні, він явно не англієць — що за пласкувате, бліде обличчя й манера поведінки, ображеність? Його невдоволення й ображеність міг помітити кожен справжній англійський джентльмен, який не дозволив би без зневаги з'явитися таким речам у його власній поведінці. Бідного Майкаліса надто багато били, і навіть тепер він тримався, ледь підібгавши хвоста. Своїми п'єсами він проклав собі дорогу на сцену і до її вершин завдяки гострому інстинктові й ще гострішому зухвальству. Він заволодів публікою. І думав, що дні цькування скінчилися. На жаль, все було не так… Вони ніколи не могли скінчитися. Адже він певним чином напрошувався на зневагу. Він пнувся до тих, до яких не належав… до англійської аристократії. І як же вона тішилася, що всипала йому! І як він її ненавидів!
Незважаючи на все те, цей дублінський дворняга подорожував з шофером у дуже елеґантній машині.
Було в ньому щось таке, що сподобалося Коні. Він не бундючився, не мав щодо себе жодних ілюзій. Він коротко й ясно викладав Кліфордові практично все, чим той цікавився. Не захоплювався, не давав собі волі. Знав, що його запрошено у Реґбі, щоб одержати з нього користь, і, немов старий, хитрий і майже байдужий ділок чи великий ділок, він дозволив себе розпитувати й відповідав без особливих емоцій.
— Гроші! — говорив він. — Гроші — це своєрідний інстинкт. Робити гроші — це певна риса людської натури. Жодних дій. Жодних трюків. А якась постійна пригода твоєї натури — якщо ти вже почав, ти робиш гроші, йдеш далі й далі, думаю, до кінця.
— Але ж треба почати, — сказав Кліфорд.
— О, звичайно! Треба потрапити всередину. Якщо залишатися ззовні, нічого не зробиш. Треба прорватися всередину. Там уже тебе ніщо не зупинить!
— А ви могли б заробити гроші на чомусь іншому, крім п'єс? — запитав Кліфорд.
— О, мабуть, ні! Я міг би стати добрим прозаїком або поганим прозаїком, та я драматург, і саме цим мені судилося займатися. Про інше немає мови.
— І ви думаєте, що вам судилося стати саме автором популярних п'єс? — запитала Коні.
— Саме так! — він сказав, рвучко повернувшись до неї. — Усе це пусте! Популярність — пусте. І якщо хочете, навіть публіка — пусте. В моїх п'єсах немає нічого такого, щоб робити їх популярними. Справа не в тому. Вони просто, як погода — те, що потрібно саме в цей момент.
Повільно він підвів на Коні свій погляд, так глибоко просяклий цією безнадійною зневірою, що вона ледь затремтіла. Він здавався таким старим… безкінечно старим, вибудуваним з пластів розчарування які, немов географічні породи, відкладалися в ньому від покоління до покоління, і водночас — розстроєний, як дитина. В певному розумінні вигнанець; але відчайдушно мужній у своєму щурячому існуванні.
— Принаймні ви так багато встигли на ваш вік, — сказав Кліфорд, розмірковуючи.
— Мені — тридцять… так — тридцять! — різко й несподівано сказав Майкаліс і засміявся якимось дивним сміхом — глухим, переможним, гірким.
— І ви самотні? — запитала Коні.
— Що ви маєте на увазі? Чи я живу сам? У мене є слуга. Він — грек, принаймні за його словами, і зовсім непутящий. Та я його тримаю. Крім того, я збираюся одружитися. Так, так, мені треба одружитися.
— Ви так говорите про це, ніби збираєтеся вирізати мигдалини, — засміялася Коні. — Що це — зусилля над собою?
Він поглянув на неї захоплено.
— Ну, леді Чатерлей, певною мірою так. Я зрозумів… вибачте… я зрозумів, що не можу одружитися з англійкою, навіть з ірландкою…
— Спробуйте знайти американку, — сказав Кліфорд.
— О, американку! — він глухо засміявся. — Ні, я попросив мого слугу, щоб він знайшов мені турчанку чи щось у цьому роді… щось поближче до Сходу.