Коні зацікавилася цим дивним меланхоліком, який домігся неабиякого життєвого успіху. Говорили, що з однієї Америки він отримав п'ятдесят тисяч доларів. Іноді він здавався красивим, іноді, коли озирався чи потуплював погляд, а світло падало на його обличчя, воно — його глибокі очі, міцні дуги зацікавлено піднятих брів, нерухомий стиснутий рот — скидалося на різьблену з слонової кості негритянську маску; де була хвилинна, але очевидна непорушність, непорушність, позачасовість, якої прагнув Будда і яку, навіть не прагнучи, іноді виражали негри; древня, древня мовчазна покірність раси! Замість нашої практики особистого опору — тисячоліття мовчазної всезагальної покірності долі. А потім треба плисти, немов пацюки в темній річці. Коні раптом відчула дивний приплив співчуття до нього, співчуття, змішаного з жалем та присмаком огиди, що майже межувала з коханням. Аутсайдер! Аутсайдер! І його вони називають невихованим! Наскільки невихованішим і прямолінійнішим здається Кліфорд! Наскільки дурнішим!
Майкаліс зрозумів одразу, що справив на неї враження. Він повернув до неї свої глибокі, ледь випуклі карі очі з повною відчуженістю. Він оцінював її й те враження, що на неї справив. З англійцями ніщо, навіть любов, не врятує від цього почуття вічного аутсайдера. І все ж він часом подобався жінкам… в тому числі й англійкам.
Він добре знав, як вони з Кліфордом співвідносяться один до одного. Вони — два пси, яким би вороже загарчати один на одного, а натомість вони вимушені усміхатися. А от з жінками такої певності не було.
Сніданок подавали в спальнях, до ланчу Кліфорд ніколи не з'являвся, в їдальні було досить понуро. Після кави Майкаліс, неспокійна й непосидюща натура, думав, чим би зайнятися. Стояв чудовий день листопада… чудовий, як на Реґбі. Він поглянув на похмурий парк. Боже! Ну й місце!
Послав слугу до леді Чатерлей запитати, чи може він бути чимось корисним. Він збирався поїхати в Шефілд. Надійшла відповідь — чи не підніметься він у вітальню до леді Чатерлей?
Коні мала вітальню на третьому, верхньому поверсі центральної частини будинку. Кімнати Кліфорда розташовувалися, звичайно, на першому поверсі. Майкалісу лестило, що його запросили в особисті апартаменти леді Чатерлей. Він сліпо пішов за слугою, не помічаючи жодних предметів, не зав'язуючи жодного контакту з навколишнім оточенням. В її кімнаті він відсутнім поглядом озирнув гарні німецькі репродукції з картин Ренуара та Сезана.
— Тут дуже мило, — сказав він, усміхаючись своєю дивною посмішкою, так ніби йому було боляче показувати зуби. — Ви добре придумали вибратися на саму гору. — Я теж так вважаю, — сказала вона, її кімната була єдиним веселим і сучасним місцем дому, єдиною точкою Реґбі, де повністю розкривалася її особистість. Цієї кімнати Кліфорд ніколи не бачив, а Коні мало кого сюди запрошувала.
Тепер вони з Майкалісом сиділи обабіч каміна й розмовляли. Вона розпитувала його про себе, про його матір і батька, про братів — інші люди завжди викликали її інтерес, а коли в ній прокидалася симпатія, вона зовсім втрачала класові почуття. Майкаліс відверто розповідав про себе, цілком відверто, без жодної афектації, просто розкривав свою гірку, байдужу душу бродячого пса, часом світився мстивою гордістю за свої успіхи.
— Але чому ви такий самотній птах? — запитала його Коні, і знову він позирнув на неї своїм глибоким, пронизливим поглядом карих очей.
— Деякі птахи саме такі, — відказав він і запитав з призвуком дружньої іронії: — Але ж гляньте, хто ви така? Чи й ви часом не самотня пташка?
Коні, дещо збентежена, замислилася на якусь мить, а тоді відповіла:
— Тільки частково! Зовсім не така, як ви!
— Отже, я зовсім самотній птах? — запитав він, усміхаючись такою дивною посмішкою, ніби в нього боліли зуби, такою вона здавалася кривою, а його очі залишалися так незмінно меланхолійними, чи стоїчними, чи розчарованими, чи наляканими.
— А що? — сказала вона, вдивляючись у нього допитливо. — Ви не такий, правда?
Вона відчула: від нього йде такий могутній потяг, що мало не втратила рівновагу.
— О, ви цілком маєте рацію! — він сказав, відвертаючись, ховаючи очі, опускаючи погляд, з тією самою дивною незворушністю древньої раси, майже втраченою в нинішні часи.
І це наче спаралізувало Коні: вона відчула, що не може відокремити себе від нього.
Він подивився на неї глибоким поглядом, який усе бачить, усе запам'ятовує. Водночас щось із його грудей волало до неї так пронизливо, як нічний крик дитини, й досягало самої утроби.
— Дуже приємно, що ви думаєте про мене, — сказав він коротко.
— А чому мені про вас не думати? — видихнула вона.
Він засміявся з чудернацьким присвистом. — Ах, отак!.. Можна на хвилину взяти вашу руку? — він запитав несподівано, втупивши в неї погляд майже гіпнотичної сили й посилаючи де неї заклик, який бив просто в саму утробу.
Зачарована й задерев'яніла, вона глянула на нього, а він підійшов, став навколішки, міцно обхопивши руками її ноги, занурився обличчям в її коліна й завмер. Зачарованим, затьмареним поглядом вона здивовано дивилась вниз на його ніжну шию, відчуваючи, як його обличчя притискається до її стегон. Стривожена й розгублена, вона, однак, не змогла втриматися й м'яко, співчутливо поклала руку на його беззахисну шию, і він затремтів усім тілом.