Потім підвів на неї погляд з тим самим жахливим покликом глибоких, палаючих очей. Опиратися йому не було жодної змоги. У відповідь з її грудей до нього линуло незмірне величезне бажання — вона все, все повинна йому дати.
Він виявився цікавим і дуже ніжним коханцем, дуже ніжним по відношенню до жінки, тремтів безвладно і водночас був відстороненим, відчував кожен, кожен зовнішній звук.
Для неї все це не принесло нічого, окрім того, що вона віддалася йому. Нарешті він перестав тремтіти й лежав зовсім тихо, зовсім тихо. Тоді слабкими співчутливими пальцями вона погладила його голову, що лежала в неї на грудях.
Підвівшись, він поцілував їй обидві руки, тоді обидві ноги в замшевих кімнатних капцях, потім мовчки відійшов у кінець кімнати й стояв, повернувшись до неї спиною. Пару хвилин панувала мовчанка. Потім він обернувся й підійшов до неї знову, коли вона сіла на старе місце коло вогню.
— А тепер ви, мабуть, зненавидите мене! — сказав він якось тихо й приречено.
Вона швидко підвела на нього погляд.
— Чому? — запитала.
— З ними завжди так, — сказав він, потім спохопився: — Тобто… так буває з жінками.
— Це останнє, за що я вас можу зненавидіти, — ображено сказала вона.
— Знаю! Знаю! Так і має бути! Ви страшенно добрі до мене… — вигукнув він розпачливо.
Її здивувало, чому він у розпачі.
— Ви більше не сядете? — запитала вона. Він глянув на двері.
— Сер Кліфорд! — сказав він. — Він не буде… він не буде?..
Вона на мить замислилася.
— Можливо! — відповіла. І подивилася на нього. — Я не хочу, щоб Кліфорд знав… чи навіть підозрював. Це б завдало йому такого болю. Та я не думаю, що ми зробили щось погане, а ви?
— Погане? Боже правий, ні! Просто ви так безмежно ласкаві до мене… Мені важко це витримати.
Він відвернувся, й вона побачила, що зараз він заплаче.
— Але ж Кліфорду не треба знати, правда? — вона благала. — Це б завдало йому такого болю. А коли не знаєш, не підозрюєш, тоді нічого не болить.
— Від мене, — він сказав майже грубо, — від мене він нічого не дізнається! Побачите, нічого. Щоб я сам себе видавав! Ха-ха! — він глухо, цинічно засміявся з цієї думки.
Вона спостерігала за ним з подивом.
Він запитав:
— Можна поцілувати вашу руку й піти? Думаю поїхати в Шефілд, там поснідаю, якщо вдасться, й повернуся назад до чаю. Чи можна щось для вас зробити? Чи можна вірити, що ви мене не зненавиділи і не зненавидите в майбутньому? — він закінчив з безнадійною ноткою цинізму.