— Я кажу Брантові, що це, мабуть, якийсь випадок — можливо, плавучий якір чи хтозна-що. Навіщо північани кинуть таку залізяку навмисно?
— Це я тобі поясню, навіщо, — відказав Брант. — Бо вони надто ледачі, щоб розробити технологію самотужки. Бо бояться, що ми надто багато зловимо риби. Бо…
Помітивши посмішку на вустах Кумара, він сердито шпурнув йому металеву штуковину. Кумар спокійно впіймав її.
— Хоч як там є — навіть коли це справді випадковість, — вони не повинні кидати тут якір. Адже на всіх морських картах чітко позначено: ЗАПЛИВАТИ ЗАБОРОНЕНО — ДОСЛІДЖЕННЯ. Тож я все-таки вважаю: треба подати протест.
Брант уже пересердився: навіть найшаленіші приступи гніву рідко тривали в нього довше, ніж декілька хвилин. Аби заспокоїти його остаточно, Мірісса провела пальцями вздовж його спини і якомога м’якше спитала:
— Чи вдалося тобі спіймати яку хорошу рибу?
— Звичайно, ні, — відповів за нього Кумар. — Адже його цікавить лише статистика вилову: скільки кілограмів на кіловат енергії та подібні дурниці. Добре, що хоч я прихопив свою вудку. То матимемо тунця на обід.
І він витяг з човна красеня метрової довжини, чиї кольори швидко блякли, а очі наче оскліли.
— Не часто вдається такого спіймати, — гордо виголосив Кумар.
Цієї миті, коли вони милувалися цією здобиччю, до Таласси повернулась Історія, і їхньому світові, що з незапам’ятних часів жив спокійним злагідним життям, раптом настав кінець.
Знак цього кінця вписано було там, нагорі, в небі, неначе якийсь велетень білою крейдою прокреслив голубе склепіння неба. На їхніх очах інверсійний слід розбився на хмарні жмутки і став скидатися на сніговий міст, перекинутий від обрію до обрію.
І ось якийсь віддалений грім загуркотів, накочуючись на них з невідомих космічних висот. Такого звуку Талассі не доводилося чути цілих сім століть, але його безпомилково впізнала б кожна дитина.
Хоч вечір був теплий, Мірісса задрижала, інстинктивно вхопившись за Брантову руку. їхні пальці сплелися, проте він навряд чи помітив це: він не відривав погляду від розколотого неба.
Навіть Кумар був приголомшений, але він заговорив перший:
— Якась колонія, мабуть, розшукала нас. Брант повільно, але не дуже впевнено, хитнув головою:
— Але навіщо? Вони ж бо мають старі карти й відають, що Таласса — то майже суцільний океан. Прилітати сюди не має ніякого сенсу.
— Може, наукова експедиція? — зробила припущення Мірісса. — їм цікаво дізнатися, що скоїлося з нами? Я ж весь час повторювала, що нам слід було б налагодити лінію зв’язку…
То була давня суперечка, яка поновлювалась кожні кілька десятиріч. Коли-небудь, погоджувалась більшість, Талассі справді треба буде відбудувати оту схожу на велетенську таріль антену на Східному острові, зруйновану чотириста років тому через виверження вулкана Кракан. Та весь час було стільки важливіших справ — чи просто цікавіших.
— Побудова міжзоряного корабля — то грандіозна річ, — замислено промовив Брант. — Не думаю, що якась колонія взялася б за це, якби її не змусила нагальна потреба. Як-от сама Земля…
Він раптом замовк, настала тиша. Попри всі прожиті тут століття, цю назву ще важко було вимовляти.
Всі як один вони обернулися на схід, звідки надходила, напинаючи на море покривало, швидка екваторіальна ніч.
Декотрі з яскравіших зірок вже з’явилися на небосхилі, і над пальмами підіймалося щільне сузір’я Трикутника. Його три досить близько одна від одної розташовані зірки були майже однакової яскравості, але кілька тижнів тому біля південної верхівки сузір’я блиснув якийсь набагато яскравіший прибулець.