Його потьмянілу обгортку було ще видно в телескоп середньої потужності. Та в жоден прилад неможливо було побачити той згусток попелу, що колись був планетою Земля.
Роки 1901–2000 один видатний історик назвав — більше тисячі років по тому — «століттям, коли сталось усе». І ще додав, що тогочасні люди з ним погодилися б — хоч і з зовсім інших, невірних причин.
Вони з обґрунтованою гордістю вказали б на те, що то була доба наукових досягнень — підкорення атмосфери, освоєння атомної енергії, відкриття основних джерел життя, революцій в електроніці та засобах зв’язку, перших кроків штучного розуму, та найефектнішого — дослідження Сонячної системи з першою висадкою людини на Місяці. Та, як вважав історик, з майже абсолютною певністю можна стверджувати, що навіть одна людина на тисячу не знала про відкриття, яке перевершило за значенням усі вищезгадані, що в порівнянні з ним виявилися зовсім незначними.
Воно здавалося таким же невинним і далеким від земних справ, як раніше — зіпсована фотоплатівка в лабораторії Беккереля, що всього лиш через п’ятдесят років призвела до вогняного смерчу над Хіросімою. Йшлося про побічний продукт того самого дослідження, і починалося все також невинно.
Природа — вельми скрупульозний рахівник і завжди врівноважує прибутки й видатки. Тому фізики були вкрай спантеличені, коли виявили ядерні реакції, в яких після підрахунку всіх складових один бік рівняння не сходився з другим.
Подібно до бухгалтера, який поквапився б поповнити свою касу, побоюючись майбутньої ревізії, фізики змушені були винайти нову частинку. А щоб ліквідувати розбіжність, ця частинка мала бути найнезвичайнішою з усіх — без маси та заряду й одночасно з такою фантастичною здатністю проникати в будь-яке середовище, що легко могла б пройти крізь свинцеву стіну завтовшки в мільярди кілометрів.
Цьому фантомові було дано назву «нейтрино» — зменшувальну від нейтрона. Здавалося, коли-небудь виявити таке ілюзорне творіння природи немає жодної надії, та в 1956 році, завдяки героїчним зусиллям експериментаторів, фізики спромоглись зловити перші кілька зразків. То був тріумф і теоретиків також, бо цим була доведена правильність їхніх фантастичних рівнянь.
Люди в усьому світі цього не знали та й не хотіли знати, але саме тоді розпочався відлік часу до судного дня.
Мережа зв’язку в селищі Тарна ніколи не працювала ефективніше, ніж на дев’яносто п’ять відсотків, але, з іншого боку, жодної пори року чи доби її експлуатаційна надійність не зменшувалась нижче вісімдесяти п’яти відсотків. Як і більшість обладнання на Талассі, її сконструювали давно вже померлі корифеї техніки з таким розрахунком, аби унеможливити будь-яку аварію. Навіть за відмови більшості складових елементів уся система мала б діяти цілком задовільно, чекаючи, поки когось із ремонтників таке становище роздратує настільки, що він вирішить її полагодити.
Інженери називали такий стан речей «приємною деградацією», і цей вираз, як казали деякі циніки, досить влучно характеризував життя на Талассі.
Згідно з даними центрального комп’ютера, експлуатаційна надійність мережі зв’язку становила зараз десь близько дев’яноста відсотків, хоча мер Уолдрон з радістю погодилася б і на меншу. Справа в тому, що за останні півгодини до неї звернулася більша частина мешканців селища, і от у залі засідань ради товклося вже не менше півсотні дорослих та дітей — набагато більше, ніж та зала могла вмістити з достатньою зручністю, не кажучи вже про брак сидячих місць. Для звичайних засідань кворум дорівнював дванадцятьом особам, і подеколи доводилося вдаватись до драконівських заходів, аби зібрати хоча б таку кількість нагрітих тіл в одному місці. Для решти ж із п’ятисот шістдесяти мешканців Тарни переважним способом участі було відсиджуватися в комфорті власних домівок, спостерігаючи або — коли відчували зацікавленість — голосуючи за ту або іншу пропозицію.
Були також два телефонні дзвінки від губернатора провінції, один із президентського офіса та ще один із служби новин Північного острова. Всі зверталися з однаковим, явно недоречним запитанням, і всі отримали ту саму коротку відповідь: звичайно, ми вас повідомимо, коли щось станеться, і дякуємо за увагу.
Нервуватися було не в правилах мера Уолдрон, і її досить успішна кар’єра керівника місцевої влади завдячувала саме цьому. Інколи, ясна річ, доводилось хвилюватися: наприклад, коли в дев’ятому році століття скоївся найсильніший за сто років ураган, її «вето» мера навряд чи могло б йому запобігти.
— Всім зберігати спокій! — розпорядилась вона. — Ріно, не займай полиць — адже хтось доклав чималих зусиль, аби їх розставити! І в усякому разі тобі вже час лягати спати! Біллі, геть зі стола! Негайно!
Разюча швидкість, з якою було відновлено порядок, свідчила, що цього разу люди напружено чекали, що їм скаже мер. А вона, переключивши канал зв’язку від свого наручного телефону, що весь час настирливо дзижчав, на автоматичний запис, почала говорити:
— Відверто кажучи, я знаю не набагато більше вашого, і малоймовірно, що протягом найближчих годин ми отримаємо яку-небудь додаткову інформацію. Але то напевне був якийсь космічний корабель, і він уже, мабуть, увійшов у нашу атмосферу, коли ми його бачили. Оскільки йому нема куди більше подітися на Талассі, він, очевидно, повернеться до Трьох Островів раніше чи пізніше. Якщо він зараз обертається навколо нашої планети, то на це в нього підуть лічені години.
— Були якісь спроби радіоконтакту? — запитав хтось.
— Так, але досі без успіху.
— А чи слід нам робити такі спроби? — занепокоєно спитав інший.
На короткий час у залі запанувала тиша; тоді радник Сіммонс, мерова права рука, невдоволено пирхнув:
— Це ж курям на сміх. Хоч ми б і принишкли, вони знайдуть нас за десять хвилин. Та вони чудово знають, де ми є.
— Повністю згодна із радником, — сказала мер Уолдрон. — Адже корабель з будь-якої колонії напевне матиме карти Таласси. Хай навіть вони застаріли на тисячу років — все одно там зазначено місце Першої Висадки.