«Саме так» запевнив я його. «Ця херня важкувато йде на повороти, але мчить по прямій так, що всратись можна. Він обганяє F-ІІІ на зльоті.»
«На зльоті?» сказав він «А ми впораємось з таким монстром?»
«Безперечно,» відповів я. «Подзвоню в Нью-Йорк домовитись за готівку.»
В Нью-Йоркському офісі нічого не знали про «Vincent Black Shadow»: вони направили мене до Лос-Анджелеського бюро – яке знаходилось в Беверлі-Хілз якраз за кілька кварталів від бару «Поло» – але коли коли я з’явився туди за грошима, жінка, котра сиділа там, відмовилась дати мені більше, ніж 300 доларів готівкою. Вона сказала, що не знає хто я такий, коли я зайшов туди обливаючись потом. В мене занадто густа кров для Каліфорнії: мені ніколи не вдавалось толком нічого пояснити, знаходячись в цьому кліматі. Особливо, коли я стою наскрізь просякнутий потом з червоними, як у бугая, очима і тремтячими руками.
Тож я взяв 300 баксів і пішов. Мій адвокат чекав у барі за рогом. «Я не заспокоюсь,» сказав він, «аж поки ми не отримаємо необмежений кредит.»
Я запевнив його, що отримаємо. «Всі ви, самоанці, однакові,» сказав я йому. «Ви не вірите в пристойність білих. Боже, ще лиш годину тому ми сиділи в смердючому генделику не знаючи чим зайнятись на вихідних, аж раптом нам дзвонить незнайомець з Нью-Йорку, каже мені їхати до Лас-Вегасу й обіцяє покрити всі витрати, а потім відсилає мене до офісу в Беверлі-Хілз, де інша абсолютно незнайома людина дає мені 300 баксів готівкою без жодних на те причин… Кажу тобі, чувак, це Американська мрія в дії! Ми будемо дурнями, якщо не промчимо верхи на цій химерній торпеді до самого кінця.»
«Дійсно,» відповів він. «Зробимо це.»
«Отож,» сказав я. «Але спершу нам треба тачка. А ще кокаїн. І магнітофон для крутої музики та яскраві сорочки.» Єдиний спосіб здійснити таку мандрівку, на мою думку, це одягтись яскраво, мов папуги, і закинутись під зав’язку, а потім пролетіти весь шлях через пустелю на шаленій швидкості.
Ніколи не втрачати відповідальності. Але ж що саме потрібно висвітлити в репортажі? Ніхто не удостоївся сказати. Що ж, будемо вигадувати самі. Приватне підприємництво. Американська мрія. Гораціо Алджер збожеволів від наркотиків у Лас-Вегасі. Do it now: справжня гонзо-журналістика.
Також тут діяв соціально-психологічний фактор. Завжди, коли життя ускладнюється і нема куди подітись, єдині ліки від усього цього лайна – завантажити тачку наркотою і нестись як навіжений з Голівуду до Лас-Вегасу. Розслабитись під променями пустельного сонця. Просто відкинути дах, намастити пику кремом для засмаги і гнати вперед з музикою на повну гучність і, як мінімум, пінтою ефіру в запасі.
Знайти наркотики було не важко, але роздобути машину і магнітофон було набагато складнішим завданням о 6:30 п’ятничного вечора в Голівуді. В мене була машина, але вона була замалою і занадто повільною для того, що ми задумали. Ми пішли до полінезійського бару, де мій адвокат зробив сімнадцять телефонних дзвінків поки знайшов трансформера підходящої потужності й кольору.
«Притримайте її,» долинуло з його розмови. «Ми прибудемо через півгодини.» Потім, після паузи він почав волати: «Шо? Звісно ж, блядь, у джентльмена є кредитна картка! Ви, блядь, в’їжджаєте з ким взагалі говорите?!»
«Не дозволяй цій свині водити тебе за ніс,» сказав я одразу ж, як він повісив трубку. «Тепер нам треба магазин з найкращою аудіоапаратурою. Ніякого гівна. Нам треба один з тих бельгійських «Геліоватів» з крутим мікрофоном для того, щоб можна було записувати розмови із зустрічних машин.»
Ми здійснили ще кілька дзвінків поки нарешті знайшли необхідне обладнання в магазині за п’ять миль від нас. Магазин був зачинений, проте продавець пообіцяв почекати, якщо ми поспішимо. Але ми затримались через те, що якийсь «Стінгрей» збив пішохода на бульварі Сансет. Коли ми нарешті дістались до місця, магазин уже не працював. Всередині ще залишилось кілька чоловік з персоналу, але вони відмовлялись відчиняти, аж поки ми не почали з усією силою лупити руками й ногами по дверям з подвійного скла.
Нарешті двоє продавців підійшли до дверей, погрожуючи нам розвідними ключами, і ми вирішили домовитись про покупку через маленьке віконце. Вони відкрили двері на достатню ширину, аби було видно обладнання, потім швидко зачинили їх знову. «Тепер забирайте, що вам треба і котіться звідси до біса!» закричав один із них через віконце.
Мій адвокат погрозив їм кулаком. «Ми ще повернемось,» проревів він. «Одного дня я підкладу бомбу в це блядське місце! Я бачив ваші імена на бейджах! Я дізнаюсь де ви живете і спалю нахуй ваші будинки!»
«Йому буде над чим замислитись,» прохрипів він як тільки ми від’їхали. «Той чувак параноїдальний шизофренік. Їх легко шантажувати.»
В агентстві з прокату машин у нас знову виникли проблеми. Підписавши всі необхідні папери я застрибнув у машину і майже втратив керування, коли здавав назад до бензоколонки. Мужик з агенства був, очевидно, приголомшений.
«Скажіть… Ем… хлопці…. ну ви ж будете обережні з цією машиною, чи не так?»
«Звісно.»
«Ну добре-добре!» сказав він. «Просто ви проїхали через той двофутовий бордюр і
навіть не загальмували! Сорок п’ять на задньому ході! І ви ледве не врізались у бензоколонку!»