«Машині не нанесено жодної шкоди, » відповів я. «Я завжди так випробовую трансмісію. Перевіряю задню частину на стійкість.»
В той же час мій адвокат завантажував заднє сидіння ромом і льодом. Мужик знервовано подивився на нього.
«Ви що, п’єте?» запитав він.
«Тільки не я,» була моя відповідь.
«Просто заправ цей сраний бак,» гаркнув мій адвокат. «Ми поспішаємо, чорт забирай. Ми їдемо в Лас-Вегас на пустельні перегони.»
«Що?»
«Не звертайте уваги,» сказав я. «Ми відповідальні люди.» Я подивився, як він закрив кришку бензобаку, потім увімкнув першу передачу і ми плавно влилися дорожній рух.
«Ще один параноїк,» сказав мій адвокат. «Він походу сидить на спідах.»
«Це точно. Тобі варто було пригостити його червоними.»
«Такому кабану червоні не допоможуть,» сказав він. «В сраку його. Нам треба ще багато чого встигнути перед від’їздом.»
«Хотілося б роздобути ряси священників, » сказав я. «Вони можуть згодитися нам у Лас-Вегасі.»
Але, на жаль, всі магазини маскарадних костюмів були вже зачинені, а ми не були готові до того, щоб пограбувати церкву.
«Для чого?» спитав мій адвокат. «Тобі не варто забувати, що багато копів є ярими католиками. Уявляєш, що ті підари зроблять з нами, ящо впіймають нас обдовбаних і п’яних та ще й одягнених у крадені попівські ряси? Господи, та вони ж відріжуть нам яйця!»
«Ти правий,» сказав я. «І заради бога, не кури цю люльку коли ми стоїмо на світлофорі. Пам’ятай, що нас чудово видно.»
Він кивнув. «Нам потрібен великий кальян. Сховаємо його під сидінням, щоб не кидався в очі. Якщо нас хтось і побачить, то подумає, що ми дихаємо через кисневу маску.»
Ми провели решту ночі збираючи матеріали і пакуючи їх до машини. Потім ми
закинулись мескаліном і пішли купатись в океані. На світанку поснідали в кав’ярні Малібу і,
обережно виїхавши з міста й занурившись у густий туман, що навис над Пасаденським шосе, рушили на схід.
Мене все ще неясно переслідує фраза нашого попутника про те, що він «ще ніколи не їздив на тачках з відкидним верхом.» Цей бідолаха живе у світі, де ось такі трансформери, як наш, постійно прошмигують повз нього на дорозі, а він ще в жодному не їздив. Завдяки цьому я відчув себе царем Фароуком. Я навіть захотів попросити адвоката заїхати в найближчий аеропорт і укласти звичайний контракт, заснований на загальних правах, завдяки якому ми б могли просто віддати машину цьому невдасі. Просто сказати: «Підпиши ось тут і тачка твоя.» Віддати йому ключ, а потім, скориставшись кредиткою, шмигнути на літаку кудись у Маямі й орендувати ще один вогненно-червоний кабріолет для угарної поїздки на максимальній швидкості вздовж берегової лінії аж до кінцевої зупинки в Кей Весті… а там обміняти машину на човен. І продовжувати рух.
Але ця маніакальна думка швидко минула. Не було ніякого понту садити цього сумирного пацана до тюрми і, крім того, в мене були деякі плани на машину. Я збирався трішки повипендрюватись, катаючись у ній по Лас-Вегасу. Можливо, влаштую вуличні перегони: треба лише під’їхати до великого світлофора напроти готелю «Фламінго» й почати горланити іншим водіям: «Ви сцикуни срані! Ви педики! Як тільки на цьому клятому світлофорі загориться зелене світло, я рвану на цій штуці так, що вас здує нахуй з дороги, кастрати йобані!»
Так. Кинути виклик покидькам на їхній же ж території. З ревінням під’їхати до перехрестя, газуючи й буксуючи, тримаючи пляшку рому в одній руці, а іншою несамовито сигналячи, заглушаючи музику навкруги… скляні очі божевільного з розширеними зіницями й обведені темними колами, з уст постійно вилітає незв’язна лайка… п’яний, як скотина, нанюханий ефіру і доведений до крайньої стадії психозу.
Скажено ревіти двигуном, несамовито газувати й чекати, коли ж нарешті загориться зелене світло…